Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Коли настав час мені вибирати конспіративне ім'я, я теж став Василем Степановичем: таке велике було моє бажання хоч чимось скидатися на свого вчителя. Отже, я — Михайлов Василь Степанович. Або просто — «капітан Михайлов». Під цим прізвищем мене знали бійці розвідгрупи і польські друзі до першої нашої післявоєнної зустрічі в 1964 році, коли вже можна було назвати один одному своє справжнє ім'я.

Василь Степанович був начальником відділення і викладачем розвідшколи, куди мене зарахували на початку 1944 року. Наш учитель, стриманий, небагатослівний, не любив розповідати про себе. На лекціях і практичних заняттях часто наводив різні корисні й повчальні приклади, але ніколи не посилався на свій особистий досвід.

На перших його практичних заняттях я прийшов до невтішного висновку: в розвідники зовсім не годжусь.

Промчав поїзд. — Скільки в ньому вагонів, відкритих платформ, цистерн? Зустрівся з «потрібною» людиною — блискавично зафіксуй колір волосся, очей, покрій костюма, вузол галстука. А ще треба було вміти «читати» місто по карті, запам'ятовувати десятки назв незнайомих вулиць, складні адреси, паролі. Для цього, як я розумів, треба мати феноменальну пам'ять. А мені взагалі бракувало доброї пам'яті. Це я відчув, ще коли вчителював. Обличчя своїх учнів запам'ятовував одразу і надовго, а прізвища, бувало, плутав. Любив свій предмет — історію, але мені завжди легше було схопити суть якоїсь історичної події, ніж запам'ятати, коли саме вона відбулася. А тут постійно тримай у голові (записувати не можна) десятки, сотні точних відповідей… Промчала мотоколона. Які на машинах розпізнавальні знаки? Які знаки на петлицях у солдат? Як, чим озброєні?

Я розгубився. Кілька днів ходив сам не свій. Чи маю право з такою пам'яттю залишатися в розвідшколі? Сиджу на лекції, слухаю, а в голові складається рапорт начальникові школи. Так, мовляв, і так, усвідомлюючи свою непридатність, прошу відчислити мене із школи і відправити на фронт або в партизанське з'єднання.

Не знаю, що саме привернуло увагу полковника, але після лекції він запросив мене до себе. Тон його бесіди був такий душевний, що я взяв та й виклав усе, що мучило мене в останні дні. Слухав Василь Степанович уважно. Жодного разу не перебив мою плутану мову і нічим не виявив свого ставлення до неї.

— Я чекав цього зізнання, — заговорив тихо. — Думаю, що у вас дещо однобічне, а тому й невірне уявлення про нашу роботу. Хто вам сказав, що пам'ять розвідника — дар божий? Пам'ять, особливо спостережливість, можна і треба тренувати, як, скажімо, спортсмен тренує тіло. Я знаю одного народного артиста, дуже відомого. Скільки монологів довелося йому вивчити за довге життя на сцені! А в школі найбільше йому попадало за погану пам'ять. Розвинув. Людина все може, якщо захоче. Бачили, слухали Остужева-Отелло? А він же вивчив, зіграв свою любиму роль, можливо, найтруднішу в світовій драматургії, коли майже повністю втратив слух. А ви кажете — рапорт!

Мені стало ніяково. Я сказав, що з рапортом дійсно, здається, поспішив. І тут же зізнався, що заочне знайомство з Краковом іде туго.

— Ось що, загляньте до мене завтра, — сказав Василь Степанович. — Я постараюся підшукати для вас деяку літературу.

Наступного дня він запропонував польський путівник, історичний нарис, карту Кракова з німецько-польськими назвами.

Одна справа — просто зазубрити трудні, незвичні для слуху назви, інша — крок за кроком відкривати для себе древній Краків. До того ж, у мені заговорив історик-дослідник. Адже Краків — одне з найстаровинніших міст Європи. У 1320–1609 роках — це столиця Польщі, центр торгівлі, серце національної культури. В 1364 році вже був заснований Краківський (Ягеллонський) університет. У Кракові працювали Коперник, Матейко. Тут жив наш Ілліч…

І от помічаю, що назви, які раніше ніяк не давались мені, тепер міцно вкладалися в пам'яті.

Особливо зацікавили мене Сукенніце, ринок Тандета. Великий ринок — зручне місце для зустрічі із зв'язковими. В людському вирі легше зникнути.

Далеке, незнайоме місто ставало все ближчим, ріднішим. Іноді мені здавалося, що я вже жив у ньому, що я повертатимусь у Краків після довгої розлуки.

Невеселе було це повернення…

ТАНДЕТА

Машина почала петляти, і я зрозумів, що ми в'їхали в місто. Виходимо. Вулиця Поморська. Краківське гестапо.

На мене чекали. У кімнаті слідчого, очевидно спеціаліста по десантниках, кинулись у вічі рації — два «сєвєрка», одна «бєлка» — та рюкзаки, теж нашого виробництва. Слідчий помітив стальну браслетку, скривився. Наказав зняти. Запропонував сигарету. Запросив до столика. Частував смаженим м'ясом, вермішеллю з медом. Він виявився жартуном-філософом — цей ввічливий гестапівець.

— Живий пес, — підморгнув мені, — ліпше мертвого лева. Чи не так, приятелю?

Допит вів легко, майстерно, грайливо пересипаючи його жартами-приповідками. Щось на зразок того, що «гра варта свічок», «стявши голову, за волоссям не плачуть» і що деякі провінціальні слідчі (натяк на Катовіце) тямлять у справах розвідки, «як свиня в апельсинах».

Ці російські приповідки чистою російською мовою, майже без акценту, в устах заклятого ворога звучали образливіше найбрудніших лайок і погроз. Він вбачав у мені слухняну собаку, що з ляку підібгала хвіст, заарканену настільки, що вже не дуже важливо, чи можна їй повністю вірити, чи ні.

Слідчий подзвонив. Внесли мій темно-синій костюм, випрасований, очищений від крові, туфлі, кепі, п'ять тисяч злотих, батареї і сигарети.

— Одягайся, приятелю, — і за роботу. Підеш на ринок і будеш продавати свій годинник. Будеш, — як це у вас? — підсадною качкою. Ха-ха! І не здумай, приятелю, з пса перетворитися на лева. Вмить схопиш кулю.

Одягнувшись, я попрямував до дверей, впевнений, що перший раунд мною виграний. Але знову глузливий голос:

— Хвилиночку, приятелю. Хто спішить, той людей смішить. Ось карта ринку. Покажи, в якому місці в тебе призначена зустріч.

Підходжу до столу. Карта-схема. Хитра карта. Без назв. Подібна до наших шкільних «німих».

Потилицею відчуваю насторожений погляд слідчого, погляд гончої, що йде по сліду.

Так ось на чому задумав зловити… Зволікаю з. відповіддю і немов чую вкрадливий, липкий голос: «Давай, давай, голубчику, лізь у пастку».

— Пане слідчий, помилочка, — кажу спокійно і продовжую в дусі любителя приповідок: — Та ж свита, та не так зшита. Мені, пане слідчий, потрібна Тандета, а це карта Головного ринку.

Тепер можна обернутися. Недобрі вогники в каламутних очах «веселуна» гаснуть.

— М-да… дійсно помилочка. Ось тобі, приятелю, Тандета… Значить, тут? Тепер — марш за роботу.

В закритій машині довезли до поштамту. Перекладач ще раз нагадав напутнє слово «веселуна», пояснив, як потрапити на ринок.

Ось і місце, де продають годинники. Дуже незручне місце для втечі: вузький