Андрій Купріянович Ткаченко - Поєдинок з абвером

В основі гостросюжетної повісті — справжні факти діяльності чекістів-розвідників у роки Великої Вітчизняної війни.
У ворожий тил направляється десантна група НКДБ УРСР. Вона успішно виконує завдання Центру і згодом виростає у чисельний загін, який веде розвідувальну і підривну роботу, спрямовану проти гітлерівців на території окупованої ними Словаччини.
Розкриваючи нові сторінки героїчної діяльності солдатів таємного фронту, автор показує, як гартувалось братерство народів у спільній боротьбі проти фашизму.

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Над столицею третього рейху пливли кошлаті хмари. Крізь сіру імлу просвічувались контури позолоченого орла, що увінчував міську колону, а на вершечку Бранденбурзьких воріт ледь виднілась четвірка коней, котра, здавалося, щойно завмерла після шаленого бігу.

Сіявся холодний дощ. Це заспокоювало берлінців — погода явно не сприяла повітряним нальотам, що супроводжувались моторошним завиванням сирен. З наближенням літаків жителі поспішали до сховищ. Таким укриттям було й метро неподалік Бранденбурзьких воріт. Але й сюди долинали вибухи бомб. Іноді доводилось довгенько тремтіти у підземеллях і лише після відбою дозволялося виходити назовні.

Штандартенфюрер СС Пайчер згадав недобрим словом рейхсмаршала Герінга, який, відаючи «люфтваффе» (авіацією), обіцяв, що на німецьку землю не впаде жодна ворожа бомба. Та при сприятливих метеорологічних умовах бомби сипались майже щоночі. Однак Пайчер волів відсиджуватись десь у бункері, ніж знемагати від болю в суглобах щоразу перед тим, як падала стрілка барометра. Дедалі більше дошкуляв ревматизм, набутий під час першої світової війни в болотах Волині, де, власне, й починав кар’єру розвідника.

Та, незважаючи на хворобу, Пайчер працював з фанатичною заповзятістю і завжди прагнув бути першим. Щоб забезпечити собі авторитет, він не раз вдавався до хитрощів, привласнюючи слушні думки й поради підлеглих. Завдяки цьому старий вовк, як називали штандартенфюрера колеги, тривалий час перебував на відповідальній посаді шефа управління спеціального відділу — «Зондерштабу-Р»[1], створеного ще в 1942 році й підпорядкованого «абверу-2»[2].

Штандартенфюрер СС їхав у своєму «опелі» притихлими вулицями Берліна і з тривогою обдумував чергове повідомлення німецького командування — становище «вермахту» на фронтах дедалі ускладнювалось. Пайчер розумів, чим усе це може скінчитись. Він нервував. Учора, наприклад, ніяк не міг заснути, навіть ковтнувши кілька таблеток люміналу.

Водій зупинив авто на Вільгельмштрасе, перед п’ятиповерховим темно-сірим будинком із загратованими вікнами під номером 198. Шеф зачекав, доки ад’ютант — стрункий молодик у формі військ СС — відчинить дверцята, тоді вийшов з машини. До початку робочого дня лишалося п’ятнадцять хвилин, проте майже всі співробітники управління сиділи вже на місцях.

Поняття «робочий день» тепер втратило своє значення. Надзвичайні обставини змушували фашистські таємні служби працювати з величезним напруженням.

Рівно о дев’ятій на порозі Пайчерового кабінету з’явився обер-лейтенант Шлезінгер. В руці він тримав коричневу шкіряну теку з рельєфним зображенням імперського орла і свастики.

— Дозвольте, гер штандартенфюрер! — чітко пролунали слова в тиші кабінету.

Пайчер мовчки кивнув головою. Наблизившись до столу, обер-лейтенант виструнчився. Власне, в цьому кабінеті він міг поводитись не так офіційно — ось уже більш як чотири роки Шлезінгер проживав у сім’ї свого шефа. Та обер-лейтенант завжди пам’ятав: Пайчер понад усе цінує військову дисципліну, тому намагався за будь-яких обставин не переступати усталених меж. Проте цього разу…

— Сідай, Раулю, і розповідай про новини, — нехтуючи субординацією, мовив дружнім тоном штандартенфюрер і заходився розтерати кістлявими руками гострі коліна хворих ніг.

Дещо незвична поведінка Пайчера здивувала і насторожила підлеглого. Він поклав на вкритий зеленим сукном стіл теку з паперами.

— Тут оперативні повідомлення за минулу добу.

— Є щось важливе?

— Донесення із Словаччини. Їх одержали пізно вночі й тільки розшифрували. Повідомляють, що там назріває бунт місцевого населення. До повстанців мають приєднатись деякі офіцери словацького війська.

Обер-лейтенант подав шефові кілька аркушів з грифами «Терміново», «Цілком таємно». Той, не кваплячись, вибрав з-поміж акуратно складених на столі олівців добре загостреного і почав підкреслювати в тексті шифровок окремі слова, а то й цілі речення.

Повстання! Тепер, коли «вермахт» зазнавав невдач На фронті, такої реакції з боку населення окупованих країн слід було сподіватися. Та хто за все це відповідатиме насамперед — військове командування, місцеві окупаційні власті, поліція безпеки і СД, абвер чи інші таємні служби, завдання яких — утверджувати й зміцнювати «новий порядок?». «Та як би там не було, — міркував Пайчер, — мене той заколот стосується найменше». Головне, що привертало увагу, — це боротьба розвідок на Східному фронті і в цьому плані заходи довіреного йому підрозділу, спрямовані на підривну роботу в стані противника. Тож на останній шифровці штандартенфюрер написав: «Виявити й ретельно вивчати роботу всіх більшовицьких радіостанцій, які працюють на Словаччину і в самій Словаччині, шукати до них стежок, а також ключів до шифрів». Цей аркуш він повернув Шлезінгеру. Всі інші матеріали переклав до своєї папки і, глянувши на годинник, сказав:

— Ось що, Раулю, впорядкуй донесення з Праги й Братіслави за два останні тижні. Особливу увагу зверни на повідомлення, в яких йдеться про діяльність росіян та їхньої агентури. Безперечно, заколот — справа рук комуністів, що діють у Словаччині. Матеріали занеси мені о п’ятнадцятій годині. Доповідатиму начальникові головного управління імперської безпеки.

— Яволь! Дозвольте йти? — виструнчився Шлезінгер.

Одержавши дозвіл, він крутнувся на каблуках і зник за дверима.

Це відбувалося одного з передвоєнних років у Харкові.

…Годинник відстукав дванадцяту, коли Петер вернувся додому, Мати ще не спала. Ніколи раніше не Траплялось, щоб він, не попередивши її, отак довго затримувався.

— Що сталося? — схвильовано запитала мати, помітивши пригнічене Петерове обличчя.

Він мовчки скинув пальто, повісив його на вішак і лише тоді роздратовано запитав:

— Де мій батько? Я більше