Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Що минулося – не забулося… Війна увірвалася й у життя Мар’яниної родини: чоловік не повернувся з фронту… Самотня жінка мріяла, щоб хоч її діти побачили світле майбутнє. Та не судилося… Фашисти лютували особливо, коли їм чинили опір: зганяли людей мов худобу на бойню, убивали з кулеметів, спалювали живцем! У жахливому полум’ї зникали не лише села, але й надії на світле майбутнє! А партизани не поспішали на допомогу…

Ганна Ткаченко
Спалені мрії

Не гарячись! Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ…

Час інший, а народ той же.

Я вивчив його історію.

Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

Їх не можна підкорити…

О. Довженко. Україна в огні
Розділ 1
1

– Якби ж знати, що діти в достатку житимуть, якби знати… Заради того все можна знести. – Мар’яна зажурено хитає головою. – А його позаду… ой як багато! – Вона не любить переглядати минуле, але й відсахнутися від нього не може. – Тепер тільки б до перемоги дожити. – З такої думки починається кожен день і нею закінчується. – Та чи довго ще чекати? – Їй часом здається, що терпіння вже зовсім не вистачає. І нема їй за що схопитися і на що опертися. Може, давно пішла б в інший світ, але й думку таку не пускає у свою голову, бо мусить виростити дітей.

Погляд довго блукає хатою, а спинившись на іконах, що висять на покутті, завмирає. Усе частіше так буває – тільки сама в хаті, так і закам’яніє від думок. Якби хтось озвався до неї в таку хвилину, вона б його не почула, бо тут лише її тіло, а сама – далеко звідси. Тікають від цього життя навіть думки, аби хоч трохи десь відпочити. Радіють, коли знайдуть Федора чи неньку з татком, а вже коли потраплять у босоноге дитинство, то й не вибратися звідти так швидко. А як прийде вона до пам’яті, аж стрепенеться, пригадавши, хто вона, як живе і в який час.

– Зима насувається, а й полінця дров у господарстві нема, – тільки проказали вуста, як скорбота знову почала її хитати. – Ось виростеш і козаком станеш, тоді все в матері буде – тепла черінь, на якій усі кісточки, застуджені за життя, вигріються, смачний борщ із м’ясом, вареники зі сметаною – їж скільки душа забажає, валянки биті й кожушок легенький, хустка тепла, будинок просторий, щоб усі діти та онуки в ньому помістилися.

Аж світлішим ставало її обличчя, неначе все вже збулося, навіть випрямилася зігнута спина, розправилися стомлені плечі та якийсь невидимий вогник запалив її очі, але на мить…

– Хіба це так багато? – По хвилі важко зітхнула, коли знову думками повернулася у свою хату. – Та й самі ми все це зробимо, дали б нам тільки таку можливість. Хіба ж це справедливо, коли людина все життя працює й не має навіть необхідного? Землі під хатою багато, а ми голодні, ліси навколо стоять, а ми в холоді. – Знову її стомлений погляд, мов неприкаяний, пішов блукати хатою. Цього разу він спинився на дитяті. – Ой-йой-йой, синку! І що я таткові скажу, якщо ти помреш? Було двоє, а я й одного не зберегла… – пригадувала той день, коли народила двійню – одну живу дитину, а другу – метрву. – Відкрий оченята та засмійся дзвінко, як ти вмієш – на всю хату, – благала, вдивляючись у рідне личко.

Люляй, люляй, мій синочку, Тато зробить забовочку, Зробить шабельку кленову, Та ще й коника гнідого, Мама вишиє сорочку, Люляй, люляй, мій синочку.

Мар’яна вже вкотре співала колискову своєму Ванькові, міцно притискаючи його до себе, аби зігріти своїм тілом.

– Татко тебе любив би, на плечах носив, на спині катав. Але чи побачиш ти його? Ось коли видужаєш, проситимеш і ти Бога, він обов’язково тебе почує, бо ти ще безгрішний. Проситимеш дуже, адже ви з татком повинні зустрітися тут – на землі. – Ледь посміхнулася та далі пригадала бабусину пісню: