Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Не можу сказати, що зовсім не відчував страху перед фізичним болем. Та над усе я боявся, щоб не упустити момент у вибраній мною грі, щоб не переступити межі можливого, не потрапити в полон темних сил, які не підвладні волі.

Вранці в камеру зайшли два жандарми. В їх супроводі я постав перед гером комендантом і гестапівцями. Один із них сидів за столом. Худий, насуплений. На столі — речові докази: мій «ТТ», фінка, гроші, документи, батареї радіоживлення. Гестапівець, що стояв поруч, поштиво нахилився до худого і щось зашепотів йому на вухо. Той у відповідь скрипучо засміявся і підвівся до мене:

— Ві ест золота рипка. Я ест старий рипак. Пудет рипка говорійт чи молчайт?! — і, не чекаючи відповіді, різко змахнув рукою. Мене мов струмом ударило. На губах солоний присмак крові.

Жандарми схопили за руки. Смикнули. Заломили до хрускоту в кістках. Посипались удари. Били з якоюсь методичною послідовністю, мов роботи: кулаками, чобітьми, палицями. Триматися! Зціпивши зуби, ковтаючи кров, обливаючись потом, мовчав. Біль врізався в серце, паморочилась голова.

Тільки б не втратити свідомість.

«В парку Чаїр розпускаються рози.

Віє в обличчя їх запах густий…»

Удар по голові… Квіти, квіти, квіти… Спухлі, покусані до крові губи:

«Сняться твої золотавії коси,

Хвиля прибою, і сонце, і ти…»

Знову удар. Стіл, гестапівці й жандарми попливли, завертілись в оранжевій каруселі. Біль зник. Чиїсь м'які руки підхоплюють і несуть мене. Опритомнюю на підлозі. Жандарм байдуже, мов неживий предмет, поливає мене крижаною водою.

Все пливе перед очима. Широко розставивши ноги, наді мною, мов маятник, хитається мій головний катюга:

— Жіф курілька! Ну? Пудем молчайт, говорійт?

Спокійно, спокійно. Зізнання повинні вимучити, тоді в нього повірять. Знову б'ють…

Що ж, вимучували довго, старанно. Здається, час.

Намагаюсь підвестися. Ослаблене тіло ледве піддається моїм зусиллям.

Гестапівець жестом зупинив жандарма, що знову заніс кулак над моєю головою.

Піднімаю руку:

— Досить. Нікуди дітись. Я — радянський розвідник.

— Гут. Гут. Отвічайт, де група?

— Я один.

— Докази?

— Мої речі й документи.

— Речі й документи?

— Так. Я — марш-агент.

Гестапівський офіцер примружив око.

В усіх розвідках світу є такі люди — зв'язкові, «листоноші», їх часто посилають через лінію фронту на зустріч з керівником розвідгрупи, передати діючим групам батареї радіоживлення, гроші, вибухівку тощо.

Речі, знайдені у мене, якраз і «видавали» зв'язкового — марш-агента.

Чи повірить? Якщо повірить, значить, Гроза і Груша на волі. Нескінченною здається хвилина. Нарешті офіцер перестає свердлити мене очима і тягнеться до телефонної трубки. «Наверху» — це видно по його ледве помітній сухій усмішці — задоволені.

— Якщо все це правда, — карбує він кожне слово, звертаючись до мене, — можеш розраховувати на доброту фюрера. Та боже борони водити гестапо за ніс.

Комендант на радощах розщедрився. Мені дозволили помитися. В камеру принесли обід: лапшу із свининою, пиво, навіть баночку штучного меду.

Завертілась, закрутилася карусель таємної поліції рейху.

22 серпня мене відвезли в Сосновець. «Браслетки» з рук не знімали.

Того ж дня — катовіцьке гестапо. Знову допит. Цього разу з більшою увагою до деталей. Допитував моложавий гестапівець у цивільному. Перекладала маленька блондинка «фрейлейн Віра». В її очах були і собача відданість шефові, і страх. На мене вона поглядала з неприхованою цікавістю.

Офіцер вів допит у швидкому темпі. Але я вже увійшов у роль і не збивався.

— Хто такий?

— Марш-агент, посланий для зв'язку.

— Завдання?

— Зустрітися в Кракові з керівником групи. Передати йому гроші, радіоживлення. Взяти пакет і до п'ятого вересня повернутися назад.

— Адреси? Явка? Де призначена зустріч?

— Ніяких адрес у мене нема. Зустріч на краківському ринку Тандета.

— Точніше. Строки?

— З двадцять четвертого по двадцять сьоме серпня.

— Прикмети? Пароль?

— До мене повинен підійти чоловік середнього зросту, середніх років. Він знає мої прикмети: із англійського бостону темно-синій костюм. Такого ж кольору кепі. З верхньої кишені піджака виглядає рожева хусточка. Пароль: «Коли ви виїхали з Києва?» Відповідь: «У середу».

— Як потрапив у марш-агенти?

— Це довга історія, пане офіцер. Та ви й не повірите.

— Ну?!

Тут я повідомив нові «деталі». Я — Гордієнко. Родом із Кіровограда. Українець. Працював при німцях секретарем в українській поліції. Не встиг евакуюватися з вермахтом. Перед приходом червоних роздобув «чисті» документи. Перебрався в сусідній район. Сам з'явився у військкомат. Мобілізували. Направили в спеціальну частину в Житомир. Звідти в Тернопіль. Із Тернополя на літаку закинули в тил: що й входило в мої плани. Чим далі від гепеушників, тим краще.

— Чому не зізнався в цьому відразу?

— А хто повірив би?

— І я не вірю…

— Як вам завгодно. Тепер уже однаково.

Нові питання — нові пастки.

— Де приземлився? З ким? Прізвище? Швидше!

Я знову своє:

— Скинутий один. Приземлився в лісі західніше Псари.

Два дні просидів я в одиночці катовіцького гестапо. Вранці 23 серпня мене знову привели до знайомого слідчого. Той звів на мене очі, заговорив уривчасто, сердито. Фрейлейн Віра стріпнулась, почала вистрілювати фразу за фразою. І я дізнався, що її шеф охоче, навіть особисто, розстріляв би мене — хай на тому світі розбираються, яка в марш-агента душа: червона, біла чи коричнева. Але наказ є наказ. І, на превеликий його жаль, мене зараз відправлять у Краків. А втім, у краківському гестапо жартувати не люблять. І він радить це добре затямити.

Після такого напутнього слова мене поголили, підстригли, посадили в чорну машину.

ЗУСТРІЧ З МІСТОМ

Шурхотять шини. Сиджу, з обох боків затиснутий мовчазними молодчиками. Руки скуті стальною браслеткою.

Що чекає мене в Кракові?

Знову й знову в думці обходжу його вулиці, площі. В сотий раз заглядаю на Тандету. Бачу ринок з усіма навколишніми вуличками й провулками.

Сукенніце…

Університет…

Міська бібліотека…

Маріацький костьол…

Таємничий Вавель — замок перших польських королів, тепер резиденція обер-ката Польщі генерал-губернатора Франка.

Мені здається, я міг би обійти ці місця із заплющеними очима, хоча ніколи не бував у Кракові…

І тут мушу зробити відступ. Хай пробачить мені читач можливі відхилення, які порушать стрункість розповіді. Без них не обійтися, бо пишу не вигаданий твір з чітко продуманою композицією, а повість свого життя. А будь-яке життя — не вкочена пряма дорога. Ось і тепер десь на півдорозі залишаю моїх «ангелів-охоронців», щоб розповісти про людину, яку я згадував, наближаючись у гестапівській машині до Кракова, і перед якою мені тоді було особливо совісно.

Справжнє його прізвище я взнав порівняно недавно. А в розвідшколі нашого вчителя звали Василем Степановичем.