Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Рюкзак, портфель заховав у кущі. Став стягувати чоботи, раптом — шурхіт. Відчуваю: хтось позаду пильно на мене дивиться. Я — за пістолет, оглянувся: очі. Великі, сірі очі. Маленька козуля в жовтих цяточках. Я тихо свиснув. Вона стрепенулася: скік — тільки ніжки-сірнички замиготіли. Розсміявся: козулі наполохався.

Тепер на мені костюм, черевики. Забираю документи, гроші. Виходжу на трасу. З'являються перші велосипедисти — місцеві жителі. Їх обганяють фашистські вантажні машини.

Будинки під червоною черепицею. Заглядаю в крайнє обійстя. На порозі — бабуся. Обличчя зморшкувате, як сушена груша. Зустрічає не дуже привітно.

— Цо то пан муві? Ніц по-германську не розумє.

Виявляється, я в Псарі. Краків? Краків далеко. Може сто верстов, а може сто десять. І кордон. Який кордон? Звичайний. Тут Германія, рейх. Там — Польща, генерал-губернаторство.

Бабуся дивиться на мене, немов я з місяця звалився. І раптом заклопоталася:

— Проше пана, кави.

Каву я випив, бабусі подякував і — назад, у гай. Треба обдивитися, обдумати план дій, прийняти рішення.

Розгорнув карту — не обманула стара. Сілезія — ось куди занесло нас. На всі заставки лаю штурмана, пілота. Та що з них тепер візьмеш. Треба шукати вихід самому. Вирішую: забрати найнеобхідніше і прямувати в бік Олькуш — до кордону. З моїми документами в Німеччині ні в селі, ні в місті з'являтися не можна.

Взяв рюкзак, портфель. І знову присів на пеньок. Не спав майже дві доби. Треба хоч трохи перепочити. Незчувся, як і задрімав. Розбудили жандарми. І все… Був «Голос» і нема «Голоса». Попереду — допити, тортури. Залишається одне — гідно вмерти. Але хто сказав, що все скінчено? Де ви тепер, мої товариші? Що з вами?

Минає година, друга… В камеру долинають звуки губної гармошки, п'яні голоси. Субота… Гуляє жандармерія… А що буде завтра? Скинули нас у ніч на суботу. Гроза і Груша, якщо їх не затримали, встигли відійти далеко… Даленіє, глухне надоїдлива пісенька про безталанного єфрейтора. Провалююсь. Прокидаюсь. Бік продовжує нити. Голову розламує від болю. Жандарм ставить поруч кварту води, кидає шматок хліба і виходить. Чую, як тричі повертає ключ у замку. Ледве підводжуся з цементної підлоги. Їсти зовсім не хочеться, а воду випиваю одним духом.

Неділя… Вже й спливає день, а мене все ще не викликають. Начальство, видно, відпочиває. Здається, я знову задрімав удень. Надвечір думка прояснилася. Допитувати, певно, будуть уночі або вранці. Кинутися на конвоїрів і офіцерів? Чи не шукаєш ти, капітане Михайлов, легкої смерті? Просто мовчати? Тоді ніяких ілюзій. Будуть катувати і розстріляють, а то й удостоять вищої «честі»: відправлять під сокиру ката в Берлін чи Дрезден. «Герой, хто гине з честю, та двічі герой той, хто виконує свій обов'язок і залишається живим», — цьому теж учили в розвідшколі. Вчили шукати вихід із найскрутнішого становища.

Розвідшкола… В ній ми відчужувалися од свого минулого, від свого «я», наполегливо вживалися в нові імена, в нову, придуману для нас біографію — в свою легенду. Десятки людей трудилися над кожною такою легендою, звіряючи імена, факти, деталі.

Найближчою метою була легалізація в Кракові. Легенди мали виправдати в очах окупантів наше перебування в цьому місті. Так, мій помічник Гроза за легендою — житель міста Львова. Він нібито працював на одному з заводів, утік від більшовиків. Радистка Груша за новими документами — Анна Молодій. Виховувалась у дитячому будинку. Із Вінниці була відправлена в рейх. Працювала в Берліні на воєнному заводі. З роботи за станом здоров'я звільнена. Тепер добирається додому. В Груші папери — комар носа не підточить: аусвайс — німецьке посвідчення, медична довідка. Штамп, печатка — все справжнє.

У ту хвилину, коли я здавав свої документи в штабі фронту, вмер і в мені Євген Степанович Березняк. Народився Голос: для своїх — капітан Михайлов, він же, за легендою, — Володимир Гурський, безробітний бухгалтер.

І от ретельно розроблена легенда про бухгалтера вщент перекреслена. Вона ніяк не в'яжеться ні з пістолетом, ні з гранатами, ні тим більше з батареями і грошовими знаками.

Спокійніше, спокійніше. Тебе не розстріляли і ще не допитували. Певно, чекають вказівок зверху. Яка в тебе мета? Вижити. Обдурити, перехитрити гестапівців. Про це, і тільки про це думай.

Твоя явка — Рибна. Рибна — під Краковом. На землях так званого Польського генерал-губернаторства. А ти в Обершлейзені — Верхній Сілезії. Це — рейх. Кордон рейху посилено охороняється…

А що, коли б гітлерівці самі перевезли тебе через кордон?! Цього і домагайся.

Краків… Звідти рукою подати до явочних квартир. Отже, — Краків! Рішення приходить в одному слові: марш-агент.

Всю ніч шліфую своє «зізнання». Зважую кожне слово, пробую на зубок і так, і сяк. Недосолити — погано, пересолити: як кажуть поляки, «цо занадто, то нездрово».

Зразу «скиснути» і «зізнатися»? Ламаний гріш такому «зізнанню». Фашисти знають: наші люди вміють тримати язик за зубами.

Який же вихід? Набити собі ціну? Так. Показати, що мають справу з особистістю, а не з покидьком. На першому допиті, як би не мучили, мовчати. «Заговорити» на другому. І так, щоб повірили: не страх, не слабкість, а тверезий розрахунок, інстинкт до життя змусили це зробити.

А чи витримаю? З дитинства почував фізичну огиду навіть до самого доторку непроханої руки. Звичайно, траплялось, — а з ким із хлопців цього не буває — і давати бубни, і одержувати здачу. Але чесний бій, навіть вулична бійка — одне, інше — коли тебе б'ють, а ти — не можеш.

Під час Дніпропетровського підпілля били мене при арештах поліцаї, били слідчі на допитах. Але з розповідей Олега — мого товариша по розвідшколі — я знав, що все це «квіточки» порівняно з польовою жандармерією і гестапо.

Олег побував у руках і тих, і других. Обробляли його і вручну, і, як невесело жартував Олег, «технічними засобами». В спецблоці підвішували, розтягували за допомогою особливих хитромудрих приладів. Найчастіше били гумовою палицею. Бувало, начіплювали на неї вугласті металеві гайки, наждачні «вінчальні» кільця — шкіру з м'ясом здирали.

Олега разів два виносили, і в'язні відвозили його в камеру на носилках з велосипедними колесами.

І так протягом усієї доби, вдень і вночі, в три зміни.

— Тут головне, друже, — повторював Олег, — не втратити контролю над самим собою. Підступна штука — непритомність. Уб'ють — ну що ж, і куля в бою вбиває. Зломити! — ось чого прагнуть гітлерівці. Сильного біль не зломить. А вивести за межу самоконтролю може. Цього й сподіваються гади — марення, непритомності.

Тепер усе це чекало і мене.