Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Відступаючи, гітлерівці вирішили стерти з лиця землі колиску польської культури — старовинний Краків.
В той час у районі Кракова діяла група радянських розвідників. Про її сміливі операції, спрямовані на врятування міста, розповідає в цій документальній повісті колишній командир групи «Голос» Євген Степанович Березняк, відомий з багатосерійного телевізійного фільму «Майор Вихор».
Вперше книга вийшла українською мовою в Політвидаві України у 1972 році.

Євген Березняк

ПАРОЛЬ «DUM SPIRO…»

Розповідь розвідника

Видання друге, доповнене

©

Літературний запис Бориса ХАНДРОСА

ПЕРЕДМОВА

Минуло три десятиріччя після перемоги над гітлерівською Німеччиною. Вже діти, народжені у перший мирний рік, стають батьками, а тема Великої Вітчизняної війни лишається невичерпною.

Особливий інтерес викликають книги про солдатів невидимого фронту. І це зрозуміло. Одна справа — боротися, йти на смерть у всіх на виду, відчуваючи лікоть товариша, інша — діяти у ворожому тилу, коли доводиться в найскладніших умовах працювати наодинці, приймати самостійні рішення, відповідаючи за кожний вчинок перед своєю совістю.

Останнім часом у нас багато видається книг про розвідників, і все-таки ще мало є (особливо, коли врахувати зростаючий інтерес читача до мемуарної літератури) спогадів самих розвідників. І повість Є. С. Березняка, колишнього розвідника і командира групи «Голос» — одна з небагатьох. Саме своєю документальністю, щирістю (автор не приховує невдач, помилок, прорахунків у діяльності групи) повість вже з перших сторінок захоплює драматизмом і динамічністю. Тут відчувається той «вир життя», якого часом так не вистачає багатьом пригодницьким творам: «Пароль «Dum Spiro…» — ще раз нагадує: робота розвідника — це не серія захоплюючих пригод, а тяжка, копітка, іноді виснажлива праця, що потребує серйозної попередньої підготовки, знань, уміння, мужності, вимагає повної віддачі себе справі, якій служиш.

Євгена Степановича Березняка я добре знаю ще з довоєнних часів. Із службового обов'язку (я був тоді секретарем Дніпропетровського обкому партії) мені двічі доводилось рекомендувати його на відповідальні посади. Вперше, коли Є. С. Березняка, одного з молодих завідуючих райвно, направляли на керівну роботу в нещодавно возз'єднані з Радянською Україною західні області, вдруге — коли над рідним містом, над усією країною нависла смертельна небезпека.

… На хуторі Миколаївка Петропавлівського району скромно вчителював Євген Степанович. Для окупантів він був просто завідуючим початковою школою. Так і не дізнались гітлерівці та їх поплічники, що Березняк — комуніст і залишений на хуторі за вказівкою обкому, як член підпільного райкому партії.

Направляв Євгена Степановича на підпільну роботу мій друг, ветеран партії, секретар обкому Г. Г. Дементьєв. Я охоче підтримав цю кандидатуру, бо знав Березняка, як відданого справі працівника. І він виправдав наше довір'я, довір'я обкому: два тяжкі роки провів у підпіллі.

Після визволення Дніпропетровська я зустрівся з Дементьєвим і дізнався, що наш «хрещеник» — у «тривалому відрядженні», виконує якесь важливе завдання. Про дальшу долю Є. С. Березняка — капітана Михайлова — мені стало відомо багато років по тому.

Я з великим інтересом прочитав як першу, так і другу, значно доповнену, редакцію повісті. Нове видання викликане численними відгуками і побажаннями читачів. У передмові до нього мені, як військовому і партійному працівникові, хочеться підкреслити той емоційний і моральний заряд, який знайде читач на нових сторінках, особливо в розповідях про діяльність Курта Отмана, про три життя М. О. Казіна — полковника Калиновського, легендарного розвідника і людину незвичайної долі. Передчуттям грізних, трагічних подій віє од спогадів про зустріч з чілійським комуністом Раулем. І хоч за часом ця зустріч віддалена од операції «Голос» десятиріччями, в ній з повним правом звучить рефреном бойовий пароль: «Dum spiro — spero». 1 єднає їх інтернаціональний обов'язок комуністів, ненависть до фашизму, нездоланна віра в торжество марксистських ідей, глибока переконаність: любити свій народ, мир — означає бути в постійній готовності — бойовій, ідеологічній, ні на хвилину не забувати про пильність.

Суто документальну, гранично щиру повість із хвилюванням і, сподіваюсь, з користю для себе прочитає і юнак-школяр, і молодий солдат. Багато скаже вона серцю й пам'яті ветерана війни, всім тим, чиє життя, подвиг і праця осяяні нашою Великою Перемогою.

Генерал-полковник К. С. Грушовий

м. Москва

ПОЄДИНОК

«У ніч на 19 серпня 1944 року з аеродрому Єжове на літаку ЛІ-2 закинута у ворожий тил група «Голос»… Місце висадки: висота 43 — в 20 кілометрах на північний захід від села Рибна. Висадка вдала».

(З донесення екіпажу літака штабові Першого Українського фронту)

… Мене немов обкутали товстим шаром вати: удари сиплються з усіх бойків, а я майже не відчуваю болю. Опритомнюю і чую голоси: різкі, гортанні — німці. Розплющую очі: впритул чорні дула автоматів. Шарпнувся до зброї — руки намертво сковані сталевою браслеткою. Лежу і, мов у поганому сні, спостерігаю, як гітлерівці (по нашивках упізнаю: польові жандарми) риються в моїх кишенях, портфелі, рюкзаку. Трофеї багаті: батареї радіоживлення, німецькі рейхсмарки, польські злоті, пістолет, фінка. Оце б гранату! Зубами підірвав би! І себе, і цих гадів.

Так провалити справу! На самому початку!..

Волочать по дорозі, але більше не б'ють. Чую: «гольдфіш, гольдфіш». Це, виходить, я — золота рибка, яку треба доставити начальству. Звідки не візьмись — візок. Туди летить мій рюкзак, потім — я. Довго трясемося путівцем.

Смеркає. Зупиняємося біля жандармського поста Войковіц. Вштовхують у камеру. Голова гуде, як дзвін: провал, провал…

Спокійно! Не панікувати. Не втрачати надії.

Навалююсь на двері: заперті наглухо. Стіни — бетон! І зачепитися нема за що.

А готувалися ж. І як готувалися до цієї ночі! Всю весну і все літо сорок четвертого року. А втім, для мене підготовка почалася ще раніше…

Стою зі зв'язаними руками перед… командиром Червоної Армії. В його стомлених очах стільки презирства до «дезертира», «перебіжчика», що я прочитав у них собі вирок ще до того, як він прохрипів моєму конвоїрові:

— Навіщо привів сюди цю сволоту? Міг розстріляти на місці. У мене й без нього турбот повен рот.

Так безглуздо загинути від рук своїх! Внутрішньо я був готовий на всяку муку. Тільки не на цю.

Підстав для розстрілу більше ніж досить. Червоноармієць затримав мене в цивільному одязі біля лінії фронту. При обшуку в кишені піджака виявив дві німецькі листівки — так звані «перепустки» в полон. У них із зухвалою категоричністю твердилося, що Червона Армія розбита, Ленінград оточений, що солдати фюрера вже обстрілюють Кремль. І пропонувалося, здаючись у полон, де чекає мало не райське життя, мати при собі комплект чистої білизни, мило, казанок і ложку.

Командир читав листівку повільно, вголос. Вилицювате обличчя його блідло від гніву.