Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

провулок і мало людей. Поруч зі мною стали Мовчазні молодики, з такими ж, як і в мене, «Омегами». Куди я — туди й вони. Ага, це мої «ангели-охоронці». Я заломив таку ціну, що покупці відходили розчаровані. Надвечір мене відвезли в Монтелюпиху — краківську тюрму гестапо. Вдень — у тому ж супроводі — знову на роботу. Цього разу ми пройшли через увесь ринок.

Тандета гуділа, вирувала. Все тут продавалося і купувалося: запальнички і бюстгальтери, сигарети, голки (чемодан голок — і ти мільйонер), «квасьне млєко» і нові солдатські шинелі, старовинні видання біблії в оправах з телячої шкіри, тонкі голландські мережива і… тифозні воші.

Ринок буквально кишів людьми: городянами, приїжджими гуралями[3], офіцерами і солдатами вермахту. І в цій товкотнечі — в шумі й гаморі, в різномовному багатоголоссі, серед гостроверхих вежок, старовинних лотків, середньовічних амбарів з підйомними механізмами — що мені тільки не ввижалося: наліт радянської авіації на Краків, акція польських патріотів, метушня, бійка п'яних… І я зволікав час, уповільнював ходу, відчуваючи поруч дихання своїх «охоронців».

Ні, справи не такі вже й кепські. Вище голову, Михайлов. Тут є змога спробувати…

Тандета тільки на перший погляд здавалась хаотичною. Величезний «вулик» поділявся на «соти» — стільники: взуттєві й запальничкові, жіночого одягу й чоловічого, «соти» валютні, де, мов у руках фокусників, мелькали марки, долари, фунти.

А ось і «наша» вуличка. Дістаю свою «Омегу». Ходжу з «провідниками»: ніяк не відірватися. Підходить до мене якийсь чоловік. Потоптався, запитав (я аж здригнувся від звуків рідної мови):

— Евакуйований?

— Так.

— Звідки, земляче?

Мої «охоронці» насторожились. Містика якась: задає питання точно по «легенді». Хотілось крикнути: «Згинь! Зникни! Адже це я тебе вигадав!»

У мене аж занило всередині. А що, коли наша людина, що, коли зловиться на «підсадній качці»?.. Але годинника виторговувати «земляк» не захотів. Відійшов. І знову — ніякої можливості втекти.

ВТЕЧА

В моєму розпорядженні залишався один день. Я зрозумів, що припустив серйозну помилку, обмеживши час мнимої зустрічі чотирма днями. Гестапівці нервують, починають підозрювати, що все це гра. Третю ніч в Монтелюписі спав погано. Що ж робити? Можливо, «зізнатися», що для зустрічі визначені резервні числа на випадок, якщо резидент не зможе вчасно з'явитися.

Не вийде. Слідчий не дурень і навряд чи стане ковтати подібну наживку. Він із тих, хто тіло обіймає, а душу виймає. Здогадається, що його водять за ніс, і — прощавай останній шанс.

Останній шанс…

Скільки хороших людей пройшло до мене через цю камеру-одиночку. Багато хто з них залишив на стінах свої імена, надії, останній шанс і останнє «прощай».

Певно, вже світає. Тьмяне світло пробивається крізь заґратоване віконце, падає на стіни, зверху донизу подряпані, списані огризками олівців.

Розбираю окремі слова, рядки різними мовами.

«Нєх жиє вольносць!»

«Прощай, Родина!»

Бачу в уяві вже й свій напис: «Батьківщину не зрадив. Василь Дніпропетровський». Прийдуть наші, прочитають, здогадаються…

Ні, жодного слова… На це я не маю права.

А це що? Латинь? «Dulce est pro patria mori…» «Смерть за Вітчизну». Ні, не так. «Солодко вмирати за Вітчизну». Ось коли знадобились львівські уроки… Був у мене там друг-поліглот, пристрасний пропагандист латині. Не даремно він її називав карбованою і мудрою.

Зовсім свіжий напис: «Dum spiro — spero» — «Поки дихаю — сподіваюся!».

Сотні разів чув я у Львові ці слова з уст мого друга — польського комуніста. Але тільки тепер, у цій триклятій камері, до мене по-справжньому дійшов їх глибокий зміст. Без надії, без віри в справу, якій ти служиш, життя не потрібне. А ти ж віриш у велику справу своєї Вітчизни! Отже, поки живеш — борися! До останнього подиху! Dum spiro — spero!

Вирішено: що б не трапилось — у тюрму не повернусь. Краще загинути на людях від гестапівської кулі, ніж від тортур у катівні.

Як важливо прийняти остаточне рішення! До слідчого я зайшов зовсім спокійним. «Веселун» цього разу не посміхався, не жартував.

— Щось ти, приятелю, підводиш друзів. Увечері ми з тобою не так поговоримо.

Блискавично з'явилась рятівна думка. Всьому виною — мій «почт». Удавано обурююсь і заявляю, що при таких «охоронцях» нічого не вийде. Дитині й то видно, хто ці люди. Який же дурень піде на прямий контакт. Пан слідчий, очевидно, вважає радянських розвідників круглими ідіотами.

Слідчий розсміявся:

— А ти, приятелю, не такий простий. Відправляйся. Будуть тобі умови.

… Вони знову йшли навзирці, але п'ять-шість метрів я відвоював. Тік-так, тік-так, тік-так — відлічувала «Омега» секунди, хвилини, години. Тікати? Навколо люди. Перестріляють. І вуличка перекрита гестапівцями. Чекати, чекати… Ще є час.

Раптом постріл. Другий, третій. Щось там сталося в центрі площі, в самому нутрі Тандети. Партизани? Підпільники? Нічого не зрозумієш у дикому витті, криках, в тупоті сотень ніг. Натовп прорвався і на нашу вуличку. Мене підхопило, понесло. Я відчув: настав мій час. Тепер чи ніколи. Мелькнула розгублена фізіономія одного з моїх «охоронців». На якусь мить наші погляди схрестились. Працюючи ліктями, плечем, він рвонувся до мене. Ні, живим не здамся! Я пірнув у натовп. Схопив чийогось широкополого капелюха, насунув по самі очі. Ризикуючи бути затоптаним, кинувся в сусідній вузенький провулок. Несамовитий жіночий вереск, глухий стогін, рев. Нарешті, натовп вирвався на простору вулицю. Я озирнувся — «охоронців» не видно. Завертаю за ріг. Намагаюся йти неквапно, діловито. Прохідними дворами, провулками пробираюся до Вісли.

У вечірніх сутінках підходжу до кам'яної огорожі. За нею видніються білі будівлі, хрести… Скрипнула хвіртка, з'явилася жінка в чорному платті з білим високим коміром. Жіночий монастир. Я перемахнув через огорожу. Заліз у густі кущі бузку. Нагріб сухого листя. Акуратно влігся, щоб якомога менше пом'яти свій «англійський» костюм.

Прислухаюсь. Наче нічого підозрілого. На якусь мить спалахують і гаснуть вогники в монастирських вікнах. Тепер спати, спати.

Проте сон мені довго не давався. Ледь почав дрімати, як поруч зашелестіло листя. Простягнув руку і мало не зойкнув од болю. І — зрадів: їжачок.

На небі спалахнула зелена зірочка. Якби мені вчора сказали, що я побачу її… Ти стаєш сентиментальним, капітане Михайлов.

«Спи, — наказую сам собі, — спи!».

Тріснула суха гілка. Наче хтось іде. І знову тихо. Лише у вухах дзвенить од напруги. Щось біліє неподалік. Щось чи хтось? Наче підкрадається, готується стрибнути на мене. Придивляюсь: хрест, звичайнісінький хрест.

Заснути вдалося лише під ранок.

Прокинувся, мов від стусана. Сіріло небо. Гасли зорі. Невже на волі?! Спокійно, спокійно. Все як слід зваж. Відбитки твоїх пальців, фото, документи