Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

щойно поділили на кваліфікаційні групи, і тривало воно весь період чвертьфінальних матчів, які цілими ночами транслювало телебачення. Під футбол я чекав материного повернення з лікарні, питально дивився на неї, вимикав телевізор і спав до полудня.

Місто розслаблялося на літніх майданчиках кафешок, блаженна знемога охоплювала людей, втомлених довгою зимою і весняними грипами. Я пив каву на сонячному боці вулиці, якою текла колона мандрівників на південь, обговорював результати матчів зі знайомими та чекав, щоб настала ніч і почалося нове коло вмирання й нічних трансляцій з Мексики.

Під час першого півфінального матчу мама повернулася з лікарні, зварила каву, я зменшив гучність телевізора, німці німо тішилися забитому голу, а вона і я не промовили жодного слова. Отже, це і є кінець. Ми пішли спати, бо від раннього ранку мали приходити родичі й друзі, щоб нам, як заведено, полегшувати біль міцними обіймами і посмертними дарами.

Пляшки з міцними напоями, пакети кави й коробки рафінаду я складав у коморі, зустрічав і проводжав знайомих і незнайомих людей, прохолодно уникав запитань і з нетерпінням чекав, коли це все закінчиться.

Нам повідомили, що бабусю відмовляються прийняти в морг, бо в неї обручка на руці. Раніше траплялося, що родина померлого скаржилася, мовляв, з покійника вкрали золото, і тому вони ввели нові правила, за якими всі коштовності необхідно зняти. Мати пішла в лікарню і зробила, як треба.

— Ми повернемо їй обручку перед похороном, — сказала і забула її на нічному столику. Згадала лише за кілька днів.

Похорон був тихий та безслізний. До чорної труни прибили маленьку бронзову пластинку, на якій зазначалися ім'я та прізвище покійниці, рік народження і дата смерті — 6.6.1996. Але ця помилка ні для кого аж так не важила. Хіба що потім, коли всього довколишнього вже не буде, коли якісь археологи розкопуватимуть нас, як Помпеї, ця табличка їх зацікавить.

Як повернулися, дім спорожнів на одне життя в ньому і на одне очікування смерті. Співчутливці розійшлись по домівках, мама — більше сама для себе — переповідала життя покійниці, а я ввімкнув телевізор, щоб подивитися фінал чемпіонату світу. Усі кола я вже замкнув, то годилося б замкнути й це. Якийсь стадіон на іншому кінці світу скипів збудженням, з якимись людьми відбувалося щось таке, до чого я не мав жодного стосунку, і саме це мені подобалося. Щастя — без будь-яких емоцій спостерігати видовище, здатне перевершити всі інші враження і, як в мить оргазму, змусити тебе злегковажити власним життям.

Бабусина смерть була останньою окремішньою печаллю в яскравому світі дитинства. Морок, що запанував потім, значною мірою був мороком дозрівання, але більше все ж — анонсом катаклізму, часу, повного смерті, довгих страждань і коротких вмирань. До відходу більше ніхто не готувався, бо війна прищепила звичку сприймати смерть без побивань. Залишилися тільки рідкісні хвилини істерії, зі слізьми та неконтрольованим лементом, які завжди приходять зненацька. Що дрібніша причина, то важче це контролювати. Мелодрами, ніжні історії любові, смерть тварини на дорозі — я стережуся цього.

Оті гектолітри посмертного алкоголю були випиті в перші місяці війни. Роками вони стояли в коморі, щоб дочекатися своєї хвилини і потекти жилами, значно надійніші від крові, яка тільки дивом може залишитися непролитою.

А перстень ще й досі зберігся. Як половина пам'яті, живе собі над глиною під ногами. Друга половина — внизу, зі скелетом діда, похованого в ті давні часи, коли у моргах іще не повводили нових правил.

Добродій

Колись на Сепетаровац[11] носії на спинах тягали плетені кошики, повні товару, аж до бєлавських крамниць і майстерень на Подхрастових. Віками пнулися вгору по цій неймовірно крутій вулиці, а вгорі зустрічав їх вуличний фонтанчик, чия вода освіжала і дарувала надію, що одного прекрасного дня цей горб просяде під вагою їхньої муки. Фонтан збудував для людей якийсь бег — так давно, що вже й не пригадати, — щоб йому на цьому світі записалася добра справа. Фонтанчик ніколи не пересихав, навіть у часи, коли вантажівки замінили носіїв, а пам'ять про їхні кошики лишилася тільки в назві вулиці.

Добродій Іво жив на початку Сепетаровца ціле своє життя, але й для себе, і для інших він ціле життя залишався чоловіком з Дубровника. Троянди в його садку були пишніші, ніж в інших, брукована доріжка завжди чиста, а його вітання сердечне рівно настільки, наскільки треба, не фамільярне, як у звичайних міщан, але й не зверхнє, як у новоспеченого міського панства.

Ранньої осені 1991-го, після нападу четників на Дубровник, добродій Іво купив п'ятьох курей та півня, повикорчовував троянди й розкопав землю, та ще й знайшов у садку стару засипану криницю. Почистив її, насипав щебеню та обклав дрібним білим камінням. Сусіди знали, що в нього на думці, але не розуміли, звідки такі чорні думки і як може пан добродій перетворитися на брудного робітника, на селянина, здатного терпіти сморід курей.

— Хай собі, якщо, не дай Боже, трапиться щось — то я готовий, а як не трапиться — то я собі добре розважився. Тридцять років прожив між трояндами і не хочу померти, не знаючи, чим вони різняться від курей.

На початку війни в нього був добрий врожай помідорів і салату, а як почала пропадати вода — у нього була чиста й холодна кринична. Із часом веселе кудкудакання вже здавалося сусідам співом райських птахів, звуком, що виводить із царства мороку на денне світло.

— Пан добродій — це пан добродій, а набрід — це набрід, що йому не роби. Вчора ми роздивлялися його між трояндами й думали: ти ба, який пан приїхав з Дубровника, а нині он він серед курячого посліду, а все одно пан.

А коли води у кранах не було вже десять днів, коли пересох і фонтан в кінці Сепетароваца, сусіди з відрами в руках вперше постукали Івові у вікно. Він їм набрав води, вони, звісно ж, пустили захоплену чутку по околиці. Наступного дня перед його будинком зібралося п'ятдесят людей, він і їм допоміг, але прийшло ще п'ятдесят. Ніхто не смів сам набирати воду, щоб не скаламутити криницю.

За кілька днів добродій Іво вивісив на дверях оголошення: «Дорогі сусіди, вода роздається з 10 до 12 та з 16 до 18. В інший час, на жаль, я не зможу вам допомогти». Перед будинком розтяглася довга й винятково чемна черга, Іво запускав трьох водоносів за раз, ніхто не скаржився, навіть не говорив голосно. Правил поведінки