Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

справді нічого не лишилося. Тільки цей трем нещасної тваринки. Врешті-решт простягнув руку, але таки нічого не зміг вимовити.

Наступного дня Раде прийшов під наші двері та, сто разів перепросивши, що турбує нас, простягнув щось, замотане в газетний папір. Пішов квапливо, ніхто нічого й перепитати не встиг. У згортку була маленька баночка яблучного повидла.

Єла невдовзі вийшла з лікарні. Вони продовжили жити із зачиненими вікнами, а Раде виходив тільки по гуманітарну допомогу. Одного разу, стоячи в черзі за моєю мамою, шепнув їй:

— Дякую.

Вона озирнулася, а він їй повторив, що в яблуках стільки життя.

У наступні місяці люди в уніформі двічі приходили по нього, забирали, а тоді повертали назад. Сусіди підглядали у замкові шпарки, а потім, щоб заспокоїти совість, пригадували йому ті рушниці. Деякі повторювали, що Раде таки хотів когось убити, інші мовчали. Сама лише думка про того чоловіка викликала біль. Найпростіше було б ненавидіти його, але чомусь ніяк не вдавалося.

Невідомо, хто вбив Раде і Єлу. Вони відійшли тихо, перетворившись у страх. Може, я дурень, якщо кажу це, але пам'ятаю про того чоловіка тільки його яблучний джем і те, що він ніколи, навіть вночі, не спробував обірвати нашу яблуню.

«Буба»

Війна почалася в рік її повноліття. Щойно була звикла до ніжно-гладеньких міських вулиць, до запаху бензину, нафти й олова, до плавного переходу з крайньої правої на крайню ліву смугу, а потім через міст раніше, ніж світлофор спалахне жовтим. Більшу частину свого життя провела у Равній Романії в такого собі Мілоша, який використовував її для найгрубіших і найбрудніших робіт. Коли я вперше побачив її, смерділа гноєм, цементом і ракією, щойно була повернулася з будівництва забігайлівки, до якої тепер замість далекобійників завертають четники. З Мілошем я дуже швидко домовився про ціну, бо він тільки й мріяв якнайшвидше здихатись її. У селі, де найгіршою машиною був «Ґольф», прадавня «Буба» була загальною мішенню для насмішок.

Уже сутеніло, коли ми спустилися з Романії, через Пале[9], потім через тунелі. Над одним з них неоновими літерами було написано: «Їхав Тіто через Романію…» Ота трикрапка завжди збивала мене з пантелику, здавалося — приховує щось непристойне. Моя стара нацистка ігнорувала звитяги революції, тільки голосно форкала, спокійно й розмірено, ніби якась буддійська монашка.

Біля будинку я знайшов для неї паркінґ, найрівніше місце з гарним краєвидом на сараєвські горби, поцятковані білими турецькими надгробками. Вперше в житті вона була прибрана й чиста, і поміж усіма «Маздами», «Гондами» і «Тойотами» виглядала як модель доби романтичного футуризму. Сусід Салко заявив, що з нас вийшла гарна пара. Я головатий і опецькуватий, а вона така вся ніжна, з плавними металевими формами. Інші зазначили, що я міг би купити й щось краще, бо це за три дні розвалиться.

Я придбав для неї найдешевшу магнітолу, таку, щоб нікому не закортіло вкрасти, і нафарширував її музикою, яка могла б заглушити її мотор — чи принаймні створити разом із ним унікальний звуковий фон. Крижана меланхолія Кейва пульсувала в такт досконалій нацистській машині десь по дорозі до Каканя[10], показуючи, що важливіші за всі мудрі ідеї, зубодробильні ідеології та їхнє каламутне тло — гармонійна картина світу, ландшафт, що залишається після всіх революцій та апокаліпсисів. Після того, як Марії Антуанетті відрубали голову, люди дізналися, що таке бароко, після того, як Ленін стратив Романових, дитячий візочок покотився вниз по кам'яних сходах у фільмі, а після того, як Гітлер був Гітлером, я віднайшов свій ритм у чотири такти й тисячу триста кубів.

Часом у неї забивався бензопровід і вона могла зненацька заглохнути, одного разу в неї тріснув вал педалі зчеплення, а більше ніколи серйозно не ламалася. Поглинала шалені кількості пального і легко бруднилася, але це насправді дрібниці. Особливо коли їздиш заради чистого задоволення, коли фантазія — усе ще твій супутник. Авто не служило мені ані для того, щоб звідкись втекти, ані для того, щоб кудись дістатися.

Другого травня загриміло і з неба, і з землі. Почалося біля полудня. Я опинився в якомусь підвалі після того, як випив свою останню довоєнну кока-колу, покатався містом і залишив «Бубу» на паркінґу. Вибухи не стихли й тоді, як опустилася ніч. Ми сиділи в тій норі й розмовляли, ми, що зустрілися вперше в житті. Гурт випадкових перехожих, жінки, що поверталися з ринку, діти на роликах. У тій пітьмі стрілянина, мабуть, здавалася в рази страшнішою, і я думав, що після неї нічого вже не залишиться. З голови не йшла думка: що першим загине — мій дім чи моя «Буба». Хотілося б, звичайно, врятувати й те, й інше, але вибухи невблаганно вимагали визначитись. Після ночі роздумів я обрав дім. «Бубу» вже уявляв якимсь чорним металевим каркасом, вірячи, що моя уява рятує пункт перший.

Стрілянина затихла, коли вже розвиднилося. Сонце різало очі, під ногами хрускотіло скло, місто було порожнє й поруйноване. Світлофори більше не працювали. Я пішов на стоянку і серед купи спалених і розірваних вибухами автомобілів знайшов «Бубу», вкриту шаром бруду, з маленькою зовсім ранкою від осколка. Відвіз її додому, відчинив ворота і поставив авто у дворі. Що ж, тепер справді почалася війна, уже не поїздиш.

Мені здавалося дивом, що того божевільного дня і ночі і мій дім, і моє авто вціліли. Але з плином часу почав розуміти, що насправді нічого не врятовано, просто ще не настав час прощання. Він мусить надходити повільно, щоб я відчув його кожною своєю клітиною, поки не зрозумію, що мені в цьому місті, крім вбитих і пошматованих людей, зруйнованих будівель і забутого дитинства, не належить нічого, хіба що, може, мішок живого м'яса, що харчується тугою і забутими деталями, а перед великими й важливими речами все життя тремтить, ніби мотор за мить до того, як заглохне.

Перстень

Лікар повідомив, що смерть прийде над ранок. Бабуся вмирала, ми це знали, але той оголошений час, такий безнадійний, спантеличував. Як його зустріти, як наперед зафіксувати в свідомості, як уникнути тієї найгіршої можливості, що в глуху годину ночі задзвонить телефон і незнайомий голос, сповнений бюрократичного співчуття, повідомить: щойно, поки ми всі спали, її душа покинула онкологічний відділ лікарні на Кошеві.

Мати біля опівночі йшла до лікарні й поверталася на світанку. Заперечно махала головою і лягала в ліжко. Це було літо 1986 року, чемпіонат світу з футболу в Мексиці. Довге вмирання почалося, коли команди