Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

Вона повірила, що смерть можлива лише у Сараєві. Стала патетичною і зовсім далекою. Питала, чи хочу поїхати з нею до Нової Зеландії. Я відповів, що сиджу в підвалі, що та країна надто далеко і не думаю, що буду там особливо щасливий. Про кактус вона ніколи не питала. А я не хотів про нього нагадувати.

Люди змінюються, коли вони самі в пітьмі. Це стається невідчутно. Я знаю історію про чоловіка, що зовсім звично ліг у постіль, а на ранок прокинувся геть сивий. Нікому не міг сказати, що йому снилося. Ті дні я проживав, охоплений відчайдушним страхом перед зимою.

Одного ранку, якраз на п'ятий день, вся вода в квартирі замерзла. Тільки тоді мені спало на думку, що кактус не переживе зими. Я взяв його і відніс донизу, в підвал, поставив навпроти печі, яку ми палили вугільним пилом. Не надто близько, але й не задалеко. Якраз на тій відстані, що, на мою думку, підходила і кактусам, і людям.

Назавтра він лежав, перехилившись через край горщика. Як лежав? Та просто собі, верхівкою вниз, ніби сонце десь унизу. Я полив його востаннє, хоч ясно було, що це кінець.

Війна навчила мене майстерно стримувати почуття і нерви. Коли починається історія про речі, що могли б мене особливо вразити, десь усередині в мене загоряється червона лампочка, схожа на ту, що стирає шуми з магнітофонної стрічки, і я більше нічого не відчуваю. Але, щойно подумаю про той кактус, нічого вже не допомагає. Він ніби дрібний дериват туги, безпечний на перший погляд, як гіркий мигдалевий запах ціаністого калію. Колись давно когось засмучувало, що коні помирають стоячи, а мене засмучує, що кактуси хиляться, ніби той хлопчик з вірша Ґьоте. Ця історія не така вже й важлива, хіба що як нагадування, що в житті треба берегти деталі. І нічого більше.

Крадіжка

У нашому саду росла яблуня, плоди якої найкраще було видно з їхніх вікон. Марно Раде і Єла носили своїм дочкам фрукти з ринку; жодні на світі не були настільки привабливими, як наші перед їхніми вікнами. Щойно батьки йшли на роботу, дівчата скакали через перелаз і рвали перестиглі плоди. Я ганяв їх, кидався грудками й камінням, захищав свою власність, хоча ні ті, ні будь-які інші яблука ніколи мене особливо не вабили. Щоб помститися, молодша донька сказала моїй матері, що я отримав одиницю з математики. Стара побігла в школу, переконалася у правдивості її слів, після чого кілька днів гнобила мене рівняннями з двома невідомими. Життя зробилося нестерпним від цих іксів та ігреків, тож я заприсягся відплатити всіма можливими засобами. Я вибрав хороше укриття і цілий день виглядав злодюжок. Вони, звісно, з'явилися, я вискочив із кущів, схопив молодшу за коси і став тягнути до нашої квартири, щоб замкнути в коморі, доки мати не прийде з роботи і не винесе їй присуд. Мала виривалася, як скажена, із криками, поки в моїй руці не залишилося пасмо її волосся зі шматком шкіри. Я втік додому, замкнувся і за деякий час почув, як Раде кричить під вікном, що вб'є мене. Те саме повторив і моїй матері, а вона відплатила йому тією ж монетою. Годинами вони зі своїх вікон обмінювалися образами. Вона йому кричала, що він бандюган із Каліновіка, а він їй відповідав, що вона смердюча розпусниця.

Наступні двадцять років ніхто ні з ким не вітався, а сестри більше ніколи не приходили красти. Проминали серпні й вересні, яблука були так само прекрасні, ми росли, навіть не глянувши одне на одного, батьки старіли, не забуваючи образи. Дівчата повиходили заміж і поїхали, та нічого не змінилося.

У перші дні війни поліція перетрусила квартиру Раде та Єли і знайшла дві мисливські й одну автоматичну рушницю. Сусіди були нажахані, тільки й розмов було, кого та як Раде хотів і міг убити. Він більше не виходив зі своєї квартири. Мабуть, чекав, що нарешті прийдуть і по нього. Єла ходила на ринок, по гуманітарну допомогу й по воду, аж до того дня, коли за десять метрів від неї впала граната і відірвала їй руку. Тоді сусіди по тривалому часі нарешті побачили Раде. На сто років старший, ніж був якийсь місяць тому, вийшов із дому з каструлькою бульйону і трьома зморщеними лимонами. Щодня ходив до лікарні, не відриваючи погляду від асфальту, жахаючись, що його очі можуть зустрітися з іншими очима.

Того воєнного серпня яблука вродили прекрасніші й смачніші, ніж будь-коли. Таких не було з часів Едему. Я видерся на саму верхівку, звідки вже добре було видно четницькі позиції на Требевичі[8]. Повиснувши над безоднею, я збирав яблука з ентузіазмом дядечка Скруджа, що перелічує золото в скарбниці. Ухопивши те, що було за якихось півметра від вікна Раде, я побачив його в глибині кімнати. Я заклякло висів на гілці, а він за кілька міліметрів від мене відсахнувся.

Не знаю, чому, але мені хотілося, щоб він не йшов.

— Як ви, дядьку Раде?

— Уважай, дитино, високо, не впади…

— Як тітка Єла?

— Ха, тримається за рештки життя тією однією рукою. Каже, що хоче вже додому з лікарні.

Так ми розмовляли довгі дві хвилини. Однією рукою я тримався за гілку, в іншій стискав торбинку з яблуками. Мене переповнила якась нудота, страшніша за всі гранати, за всі знайдені й незнайдені рушниці. Вгорі, у кроні під його вікном, усе, що я знав про себе та про інших, втрачало сенс.

— Знаєш, синку, коли втрачаєш руку, тобі ще довго здається, ніби маєш її. То щось психічне. Приношу їй оцю дещицю, що зготую, але в тому нема життя. Дивлюся на той горох, на ту пусту юшку, потім на неї, кажу — Єло! — вона мовчить. Тоді вона каже — Раде! А я мовчу. У нас тепер, синку, тільки й життя, що дивитися одне на одного і визнавати, що ми вже не живі. Тільки й того. Дивлюся оце на яблука, в них стільки життя. Їх це все не зачіпає, вони не знають. Навіть згадувати їх всує не смію…

Я схилився до вікна і простягнув торбинку. Він глянув на мене збентежено і почав заперечно махати головою. Мені стиснуло горло, міг тільки губами ворушити. Висів так із півхвилини; якщо четники бачили мене, мабуть, здивувалися. Раде тремтів, як людина, від якої й