Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

очі й прокинулися вже тоді, коли небо було червоне, ніби палаючий дах над вогнями Сараєва.

II. Реконструкція подій

Кактус

Вона жила в постійному страху проґавити щось важливе і гарне в житті. Часто мандрувала, а ще частіше переймалася, що не мандрує. Вважала, що справжні розваги і щастя завжди деінде, постійно будувала плани, як би це їх вхопити за хвоста, як би це в постійному русі дочекатися миті, коли життя, як уві сні, перетвориться на казку.

Наприкінці грудня 1990-го вирішила, що Новий рік ми повинні зустріти із натовпом незнайомих людей на Хварі[3]. Натхненна, рішення вона озвучила як пропозицію, у мене були деякі заперечення, але вони так її засмучували, що я це рішення врешті-решт прийняв як спільне. Передостаннього дня того року ми зібралися на Маріїн-Дворі[4]. Був ранній, ранній ранок, ще не почали кружляти трамваї. Я познайомився із натовпом лощених типів та дівчат у вечірніх сукнях, що недвозначно натякали мені на пиятику. Нас дванадцятеро, плюс гора речей, плюс весела сука боксера мали вміститися в три автомобілі. Двоє «Ґольфів» їхало попереду, а за ними «Діана» в стані напіврозпаду. У ній довелося подорожувати нам двом, а також лисуватому студентові-електротехніку, його товстій негарній дівчині та собаці. Машина була обліплена ізострічкою, дуло з усіх шпарин, а ноги мало не провалювалися крізь підлогу. Ми нестерпно повільно повзли дорогою на південь, гладка дівчина розводилася про паризькі парфуми, а сучка безперервно й голосно пускала смердючі вітри. Я щоразу кокетливо усміхався, докидав якесь загальне зауваження, зі шкури пнучись, щоб моя дівчина вважала, буцімто я чудово почуваюся. На Іван-гору «Діана» повзла двадцять кілометрів на годину, щоб у Коніці[5] двічі кашлянути й остаточно стати. Сучка знову голосно стрельнула по наших носах і весело загавкала. Ми вийшли з машини, зупинився й авангард на «Ґольфах» і почалася нарада: що ж робити далі. У будь-якій комбінації ми випадали зайвими. І коли вже було вирішено, хто далі вирушить поїздом, а хто автомобілями, я вхопив її за плече і шепнув:

— А якщо нам все-таки повернутися?

Вона не глянула на мене розлючено, як я очікував, стенула плечима й зітхнула.

— Хто їм скаже?

— Скажи ти, ти ж мужчина.

— Краще ти, ти ж їх все-таки знаєш. Окрім того, якщо казатиму я, виглядатиме, ніби ми сердимося.

Звісно, вона прощебетала, що ми повертаємось у Сараєво. І зручні, і незручні рішення я завжди вмів за допомогою гарних слів перекласти на інших.

До поїзда нам залишалося дві з половиною години. Ми сіли в порожній та холодній почекальні. Дивились одне на одного питально, вели гру непомітних ніжних дотиків.

— Як шкода! — збрехав я.

Вона винуватила себе, що занапастила мій Новий рік. Ніжністю і дрібними чоловічими хитрощами я переконав її, що це не так.

— Мені шкода ще й через подарунок.

Я завжди любив отримувати подарунки, тож наполіг, щоб церемонія вручення відбулася прямо тут, у Коніці. Вона опиралася, бо оказія не здавалася їй урочистою. Усе ще сподівалася дочекатися тієї кришталевої миті. Але я вже казав, що дуже майстерно переконую.

Вона обережно відкрила рюкзак і ще обережніше витягла коробку з-під ювілейного віньяка.

— Відкрий!

Коробка була легка, тож стало ясно, що в ній немає пляшки. Та й тупо було б. Усередині знайшлося щось, акуратно загорнуте в білий папір. Пальцями показала, що треба відкрити пакунок якомога обережніше. У мініатюрному горщичку був так само мініатюрний кактус. Не більший від пальця новонародженої дитини.

Ніколи їй не казав, що ненавиджу рослини в кімнатах. Вони вимагають уваги й порядку, вимагають, щоб про них дбали, а я не вмів добре дбати навіть про людей, яких люблю. Коли бабуся померла, всі рослини у мене вдома всохли. Я сумував, хоча й терпіти їх не міг.

Я всміхнувся, поцілував її та промовив кілька слів подяки. Коли вона повірила, що вони щирі, я витягнув «Шанель № 5» (купував, звісно, з думкою про Мерилін) і «Есе про фотографію» Сьюзен Зонтаґ. Ніколи не дарував їй тільки книжки, бо вона, очевидно слушно, вважала, що купую їх радше для себе, ніж для неї.

Кактус я розташував у напівосвітленому місці у своїй кімнаті, поруч із гіпсовою статуеткою Святого Влаха і щасливим камінцем з діркою посередині. За кілька місяців були війна в Хорватії, плівки Шпегеля, Плітвіце, Борове Село[6]…

Я дисципліновано поливав свій кактус раз на п'ять днів та стежив за тим, щоб не пересувати його. Колись давно бабуся сказала мені, що кактусів не можна пересувати. Вони мають бути завжди, постійно на своєму місці. Не надто важливо, що це за місце і чи воно найкраще, важливо, що воно їхнє. Я дбав про той кактус і дивувався самому собі, що ніколи не завинив перед ним.

І замість відійти, як відходять усі ті подаруночки, що їх продавці навмисне розпродують перед святами, він почав рости. Розправляв голки, ніжні, як у малесенького їжака, товстішав і злегка повертався до сонця. Тепер уже не був схожий на дитячий палець. Приходячи в мою квартиру, вона була щаслива, що мій безлад не поглинув кактуса.

— Стає схожим на тебе.

— Кактус?

— Точніше, не зовсім на тебе, а на певну частину твого тіла.

Я нічого такого, зізнаюся, не зауважив, але після її слів теж почав його вважати схожим. Кактус став малою веселою родзинкою в нашому житті, із тих родзинок, завдяки яким любов перестає бути схожою на всі інші й стає вартою пам'яті.

У ті дні, коли було знищено Вуковар[7], я ніби відчув крижане дихання на своїй шиї. Життя стало надзвичайно серйозною штукою, не схожою на все, що я про нього знав. Кожна помилка могла стати доленосною, я це відчував, хоча все ще не розумів, як і навіщо.

Наприкінці березня 1992-го вона поїхала з міста, здавалося — так, як раніше їздила на екскурсії. Не попрощавшись.

У перші дні квітня я переселився у підвал. У крону яблуні потрапив снаряд з міномета. Вікна повилітали, а осколок, не більший за рисове зернятко, розбив дзеркало в старому австрійському трюмо. Тріщини на склі точно відтворювали меридіани на географічній карті. Телефонні лінії все ще працювали, і я спробував їй про це розповісти. Вона не розуміла. Думала, мабуть, що в мене в голові щось тріснуло.

Щоп’ять днів я піднімався в квартиру і поливав кактус. Тепер він розвернувся просто до четницьких позицій. Я позирав на сонце боязко і щохвилини очікував кулі. Внизу було