Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

годилося дотримуватися, ніби ти в мечеті чи в церкві. Порушникам робили зауваження, часом сам Іво, часом хтось із людей: мовляв, прийшли вони по воду, а не в пивницю, тож хай поводяться відповідно.

У дні масштабних обстрілів, чи коли дув юґо[12], добродій бував трохи дратівливий, але люди намагалися ласкавими поглядами, куртуазними питаннями та дрібними знаками уваги покращити йому настрій. Інколи їм це вдавалося, а інколи Іво поводився, ніби зарозумілий аристократ; сипалися іронічні зауваження, безпричинні попередження, бували й образи. Але у воді він ніколи й нікому не відмовив.

Коли південні вітри й четники заспокоювалися, добродій знову був такий, як раніше: сповнений гідності навіть тоді, коли схилявся над криницею, коли піт крапав з чола, чи коли втрачав сили й мусив на хвилинку присісти.

У рідкісні дні, коли працював міський водогін, добродій Іво міг відпочити душею. Ніхто про нього не згадував, ніхто не стукав йому в двері. Годилося дати чоловікові трішки перепочити від світу. І не забувай, ти ще до нього повернешся, і дякуй, що народився під щасливою зіркою і не мусиш пішки чимчикувати до міської водокачки біля пивзаводу, куди четники раз у раз спрямовують снаряди.

У день перед Різдвом добродій Іво повідомив людям, що завтра, як виняток, не працюватиме, бо в нього свято, але сьогодні залишиться біля криниці на цілий день. На свято водоноси принесли подарунки. Пироги, пахлаву, дзбанки з кислим молоком, зробленим із молока сухого, маленькі згортки меленої кави, а якийсь юнак десь дістав пачку «Хорватії» з фільтром, від чого Іво особливо розчулився.

Другий день Різдва був такий же, як усі інші. З одного боку — довга черга людей, жінки й діти з відрами, з другого боку — Іво, схилений над криницею. У його чистій воді для одного сараєвського кварталу зібралася вся доброта цього світу. Добродій наповнить усі відра, а людям з ними пнутися вгору.

— Щодня, як волочу воду під гору, згадую Христа і Кальварію. Думаю, чи Кальварія — це постійно вгору, чи, може, спочатку вниз, а потім вгору, — казала моя мати одній мусульманці, ще й ту печаль зваливши їй на плечі.

Боснійський горщик

«Знаю, яка швидкість світла, але нас не вчили, яка швидкість темряви!»

Діно із Зениці, 12 років, на тимчасовому навчанні у Заґребі

Годилося б кудись податися, до Африки, скажімо, де любові існують і тривають, як у казках. Знаєш, як воно: двоє випадково зустрічаються, закохуються, народжують дітей і живуть щасливо, у своє задоволення, аж доки смерть їх не розлучить. Це модель, про яку ми, без огляду на реальність, мріємо ще від пубертату, про яку дівчатка читають в любовних романах, а батьки таке цілком переконано планують для своїх дітей. Поза тим, зазвичай буває зовсім інакше, і вже потім, коли все скінчено, усе здається грою садистично переплетених обставин.

Елена, молода та амбіційна заґребчанка, приїхала до Сараєва, вибравши студії, яких, серед десятка подібних, не було в її місті. Спершу її нервували водії трамваїв, які, минаючи зупинки, ставали на Башчаршії[13], щоб купити бурек[14]; зводили з розуму люди, що голосно говорять і грубо жартують, їй заважали сильні незнайомі запахи, і молодики, що при першій же зустрічі виповідають ціле своє життя, а при другій вже посилають в пизду. Та оскільки це було місто, яке не вимагало змін, яке терпіло навіть зневагу, Елена теж могла до нього звикнути. Той факт, що настільки різні люди живуть на одному місці, і що їх не обтяжує ця відмінність, з часом перетворився на перевагу, на задоволення, яке своєю поверховістю й безпосередністю нагадує почекальню вокзалу, звідки поїзди відправляються до пекла і до раю.

Злайя був підстаркуватий, вічний студент журналістики, дитя багатого й шанованого мусульманського сімейства, що пахтіло м'яким боснійським ісламом і забальзамованою віденською шляхетністю. Міські жартівники твердили, що навіть муха в їхньому домі — не просто муха, і літає колами тільки вбрана у фрак.

Позаяк всілякий декаданс завжди супроводжують лінощі, Злайя став завсідником шинків, наділеним вишуканими манерами, добрим смаком і безліччю мрій про життєвий успіх — які, звісно ж, ніколи не мали нічого спільного з дійсністю. Що глибше він опускався і що тяжчою ставала ситуація в країні, то охочіше мріяв Злайя. Із першою чаркою він розпочинав історію нового геніального бізнесу, близько опівночі вже приятелював з іншими бізнесменами, а на ранок засновував мультинаціональну корпорацію. Його плани коливалися від друку часопису із накладом в сто тисяч примірників до виробництва чаю для вагітних, який програмуватиме стать дитини. Для дівчаток один сорт чаю, для хлопчиків — інший, а у випадку, якщо чай не подіє і батьки дістануть дитину небажаної статі, виробник повертає гроші. А оскільки теорія вірогідності твердить, що у п'ятдесяти відсотках випадків стать вдається передбачити, у такому бізнесі можна заробити великий шмат.

Безсумнівно, і цей план, так само як всі інші, загинув, коли Злайї прийшла в голову якась чергова, ще геніальніша, ідея. Незвиклій публіці ті безкінечні застільні промови могли видатися нудними, але більшості людей, що й самі певним чином таємні мрійники, було невимовно приємно проводити ночі поруч зі Злайєю — іще й тому, що він був достатньо освічений і розумний, і навіть в найгіршому п'яному угарі не плів дурниць.

Де й коли зустрілися Елена і Злайя, ніхто точно не знає, але найвірогідніша версія твердить, що вона однієї ночі була випадковою гостею в шинку, де він засновував банк. То була любов із першого до останнього погляду. Коли вони гуляли містом, вона танула в його обіймах, а він із ніжністю, завеликою для цього світу, розповідав їй історії, які від реальності були так само далекі, як і його плани, але в коханні функціонували більш ніж досконало. Злайя насправді говорив те, що ми, нудні й раціональні чоловіки, завжди прагнемо сказати, але ніколи не знаємо як.

Коли вони почали жити разом, всі передбачали, що хтось із них зміниться. Або Злайя зіпсує Елену, або вона його виправить. Або вона зіп'ється, почне фантазувати та пуститься берега, або він стане акуратним, амбіційним та раціональним. Попри те, час минав, вони любилися, як і на початку, але залишалися такі самі. Усе, що в інших людей викликало б зіткнення, сварки, розбивання рожевих окулярів і розрив, їх єднало ще більше. Елена була весела, задоволена й успішна, а Злайя був щасливий, іскрометний та відірваний від реальності. Вона супроводжувала його по кав'ярняних походеньках тільки тоді, коли