Вікторія Фед - Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед

— ЩО ТИ ЗРОБИЛА?! — Амелія схопила мене за плечі й почала трясти, ніби так могла вибити з мене залишки дурості.

— Спокійно, — я спробувала вирватися, але вона стискала міцніше, ніж інквізитор свої писання. — Просто викликала демона бажань…

— Просто викликала демона бажань?! — її голос зірвався на фальцет. — Ти взагалі розумієш, що ти несеш? Так, це я ідіотка принесла тобі книгу, але ж я не думала, що ти це зробиш без мене?!

Я зітхнула. Так, можливо, моя поведінка трохи нагадувала поведінку божевільної, але вже пізно про це шкодувати.

— Гаразд, — Амелія схрестила руки на грудях. — І який він був?

— Ну…— я задумалася, як краще описати напівоголого красеня в шкіряних штанах, з очей, котрого на мене дивилася сама Пітьма. — Високий. Чорне волосся. Очі, як безодня, що жере душі. Ідеальне тіло. Виглядав як ходяча загроза.

Амелія різко припинила дихати чи це вже гра моєї уяви?

— Що? — підозріло примружилася я.

— Селесто, ти впевнена, що викликала Балетрейна?

— Ну, на сторінці пʼятдесят другій було написано «Балетрейн, демон бажань»! — я розвела руками. — Я зробила все, як було вказано!

Амелія виглядала так, ніби її зараз розірве навпіл між люттю та панікою.

— Слухай, я знаю, хто такий Балетрейн, і, якщо вірити книгам, а точніше моїй книзі, він бере плату за свої послуги у вигляді невеликої магічної енергії. — Вона зробила великий вдих, намагаючись заспокоїтися. — Ти віддала йому свою енергію?

Я задумалася. Як це б краще сказати…

— Ніби ні.

Амелія сполотніла.

— І що він узяв натомість?

— Ем…— я ковтнула. — Ну…він сказав, що візьме свою плату пізніше.

Тиша. Глибокий вдих.

— Ти уклала відстрочену угоду з демоном, навіть не знаючи точно чи це дійсно Балетрейн?!

Я знизала плечима. Амелії добре говорити, адже вона ніколи не зіштовхнеться з такими труднощами як я.

— Ну, якщо подумати, в мене не було іншого вибору…

І це вона ще не знає головного. Здається сьогодні офіційний день моєї смерті.

— Слухай, книга…

— Так, до речі про книгу, де вона, треба переконатися чи дійсно той демон, був демоном бажань.

Моє красномовне мовчання говорило краще будь-яких слів. Амелія підозріло подивилася на мене.

— Селесто?

— Тут така справа, книга, вона у демона.

Чогось сьогодні у всіх сіпіє око. Може на зміну погоди?

— Ти. Віддала. Книгу?!

Я навіть не встигла кліпнути, як Амелія знову схопила мене за плечі, її очі палали гнівом.

— Ну, не зовсім «віддала»… — я нервово усміхнулася, намагаючись вирватися, але марно.

— Тоді як вона опинилася в лапах демона?! — її голос сягнув такої ноти, що, мабуть, усі магічні істоти в окрузі зараз стривожено настовбурчили вуха.

— Він просто…взяв її, — тихо зізналася я.

«І ніякі в нього не лапи», — якось пронеслося в думках.

Амелія застигла. Мені навіть здалося, що я почула, як її свідомість робить ментальний ребут.

— БАЛЕТРЕЙН ЗАБРАВ КНИГУ?!!

Я швидко закрила їй рота рукою, бо якщо вона зараз продовжить у такому тоні, то нас викинуть з гуртожитку раніше, ніж мене ще раз офіційно відрахують.

— Т-с-с! — Я озирнулася на двері нашої кімнати, в які дякувати Вищим ніхто не стукав. — Ти хочеш, щоб про це дізналися всі?!

Амелія різко відсторонилася, почала нервово ходити кімнатою, жестикулюючи так, ніби могла за допомогою рухів повернути книгу назад.

— Це не просто книга, Селесто, — прошипіла вона, схопившись за голову. — Це сімейна реліквія моєї родини! Їй понад шістсот років або й більше! Мій дідусь завжди казав, якщо хтось її втратить, то…

Вона раптово замовкла.

Я обережно ступила крок назад, про всяк випадок.

— То що?

Амелія повільно підняла на мене очі.

— То цього когось…моя бабуся особисто відправить на той світ.

— Ну, це ж напевно перебільшення, правда?

Амелія не відповіла.

— Правда?

Вона лише з вироком жертви подивилася на мене.

— Ой, біда…— простогнала я, схопившись за голову.

— Ти навіть не уявляєш, яка біда насправді, — холодно промовила Амелія. — Бо якщо ця книга справді у Балетрейна…то або ми її повернемо, або моя бабуся може нас поховати швидше, ніж цей демон встигне забрати свою «плату».

Як уже вияснилося, то Амелія, звісно, сімейну реліквію «позичила» — ну, або, якщо називати речі своїми іменами, стирила. Але в її захист можна сказати, що в неї були благородні мотиви!

Її родина — старовинний рід відьом, де кожен член сімʼї проходив жорсткий контроль і мав відповідати високим стандартам. Бабуся Амелії, наймогутніша жінка їхнього роду, оберігала реліквію як зіницю ока, і постійно твердила, що в руках «негідних» вона стане небезпечною. Проблема була в тому, що й сама Амелія на думку бабусі до «гідних» не належала. Амелія не була слабкою відьмою, але й не демонструвала видатних здібностей, тому її власна бабуся ввжалала її «пересічною» і не дозволяла навіть наблизитися до реліквії. Тому Амелія дізнавшись про забуті ритуали, описані в книзі, вирішила взяти долю в свої руки і пробралася до родинного сховища, зняла всі магічні пастки (дякуючи Академії магічних мистецтв!) та забрала книгу.

Її план був простий: навчитися з неї чогось особливого, довести свою цінність — і тільки потім повернути її на місце, ніби й нічого не було.

І все йшло добре…доки Амелія не пожаліла мене і не дала мені книгу для здійснення мого бажання, а далі її не загребастав демон.  Тепер моя єдина і найкраща подруга не просто в паніці — вона на межі нервового зриву. І я разом з нею!

Я очікувала всього. Можливо, навіть короткої втрати свідомості. Але Амелія, замість того, щоб влаштувати істерику, різко спохмурніла, втупившись у підлогу. Її мізки працювали на повну.

— Добре, — нарешті сказала вона. — У нас є дві проблеми.

— Лише дві? — я похмуро глянула на неї. 

— Перша: ти дурепа, уклала угоду з демоном, про якого нічого не знаєш.

— Це був відчайдушний крок, — пробурмотіла я.