Вікторія Фед - Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед

— Як ти, рідна? — Райвен поцілував мене в чоло, його голос був глибоким і ніжним, мов нічний вітер.

— Я… досі не можу повірити, що це реальність, — прошепотіла я. — Що ми справді одружені. Що ми тут… разом.

Він усміхнувся. Його очі стали м’якими, майже людяними — і водночас глибокими, як сама Безодня.

— Ти завжди була моєю.

— От ти самовпевнений демон! — я примружила очі.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки, — з лукавою усмішкою відповів він.

Я піднялась на лікоть і подивилася на нього зверху вниз.

— Рай…

— Ммм? — він виглядав таким безтурботним, розслабленим… неймовірно гарним у цю мить.

— Мене не відпускають два питання, — сказала я з удаваною серйозністю, стискаючи губи, ніби стримувала посмішку.

— Які ж?

— Коли я тебе вперше викликала… чому ти був у самих шкіряних штанах? — я примружилась, згадавши ту сцену. — І яке бажання я мала виконати?

Райвен хрипло засміявся. Його очі спалахнули знайомим темним вогнем, а на вустах з’явилась хижа усмішка.

— Знаєш… якби ти викликала мене на кілька хвилин пізніше, ти б застала мене і без тих штанів. Я щойно повернувся з бою з одним особливо впертим демоном — втомлений, злий і не в настрої. Збирався прийняти душ, але портал зненацька розверзся просто під ногами й затягнув мене. Сам. Без дозволу.

— Що за хрінь?! — сказав я сам собі.

— І тут — ти. Маленька, тендітна, така людська… Я розлютився. Як таке створіння могло викликати мене? Ще й через якесь бажання. Я ледь не озвірів.

Він провів пальцями по моїй щоці, наче згадував ту мить.

— Але потім я подивився на тебе… по-справжньому. І знаєш, що? У чреслах з’явилося дуже реальне бажання.

Я розсміялася, вдаривши його легко по плечу, але він не звернув уваги. Лише нахилився ближче, його голос став майже шепотом.

— Я хотів твоє серце. Хотів, щоб ти віддала його мені добровільно. Хотів володіти тобою… А виявилось, що це я потрапив у пастку. Ти заволоділа моїм серцем.

— Демон… сам попався в капкан? — награно здивувалася я.

— І це найсолодший капкан у всіх світах, — сказав Райвен, і кінчиком пальця провів від мого підборіддя до ключиці.

— Щось я не дуже бачу, щоб ти пручався, — усміхнулась я, піднявши брову.

— Ти хочеш, щоб я пручався? — нахилився ближче, і його голос знову став хрипким, як нічна гроза.

Я проковтнула ковток повітря, коли його долоня ковзнула по моїй спині, малюючи вогняні кола прямо на шкірі.

— Ні, — прошепотіла я. — Я хочу, щоб ти… продовжив.

Райвен загарчав тихо, глибоко — звук, що народжувався десь у грудях.

— Я щойно обіцяв собі, що дам тобі трохи перепочити…

— Брехун, — перебила я його, обхопивши його за шию. — Я бачу твої очі. І відчуваю, що не тільки вони горять.

Він раптом підняв мене на руки — легко, ніби я була невагомою, і знову опустив у ніжність чарівного ложа, що досі сяяло теплим світлом магії.

— Якщо ти не заперечуєш… — прошепотів він, опускаючись поруч. — Я хочу ще раз довести тобі, наскільки сильно я попався в цей “капан”.

Його губи торкнулися моїх — повільно, але з тією самою внутрішньою люттю, що завжди ховалась у ньому. Його поцілунки ставали все гарячішими, руки впевнено ковзали тілом, пробуджуючи у мені кожну жилочку. Я вже не відчувала, де закінчуюсь я і починається він.

Цього разу не було страху, не було сумнівів. Був тільки він. Мій демон. Мій чоловік. Моя Безодня — і моє небо.

****

Темрява накочувалася хвилею, наче ліс сам видихав морок. Я бігла. Боса. Здерті ноги боліли, серце калатало, а в легенях — вогонь.

Гілки хапалися за шкіру, як руки примар. Дерева шепотіли мені щось — не словами, а погрозами.

І тоді я почула його.

Голос.

Глибокий, мов розкол світу.

Гарний… надто гарний, щоб бути людським.

Надто давній, щоб бути забутим.

— Від мене не втечеш.

Його сміх розрізав повітря. Він був холодний, жорстокий, як вітер між зірками. І водночас… чомусь знайомий.

Я зупинилась. Вся кров у мені змерзла.

З темряви вийшов високий чоловік.

Його постать світилася сивим світлом, що не давало тепла. Волосся довге, як ніч, очі — чорні, але в глибині горіли зорі. Обличчя вирізьблене з краси та гніву, наче сама доля виліпила собі втілення. Губи тонкі, насмішкуваті, але мовчазні — лише очі говорили.

І те, що вони казали — я не хотіла чути.

— Хто ти такий?! — мій голос зірвався.

— Ти знаєш, хто я, Селесто, — прогримів його голос, схожий на грім серед тиші. — Скажи мені це. Давай.

Я ковтнула повітря, яке здавалося отруйним.

— Атрахон…

Він усміхнувся. Його усмішка могла б спалити світи.

— Я… тебе не кликала, — прошепотіла я. — Чого ти хочеш? Чому ти робиш це?! Навіщо це?! — я підняла руку, показуючи зап’ястя, де сяяло і пульсувало Аль-Хе, мов серце, якого вже не можна було сховати.

Він розсміявся. Голосно. Тріумфально. Його сміх розрізав ліс, мов лезо.

— Думаєш, що ти інша? — його голос сповнився отруйною ніжністю. — Думаєш, цього разу все буде інакше?

Він наблизився. Його тінь була довшою за самого бога.

— Але я ж не жартував, коли сказав: від мене не втечеш.

І коли його пальці потягнулися до мого чола, я нарешті зрозуміла, чому цей страх здавався мені знайомим.

Бо я вже була в його руках. У минулому житті.

У минулій долі.

Темрява поглинула мене, і я прокинулась — з криком на губах і руками, які шукали Райвена.

Кінець першої книги

Дорогі читачі, 

ось і закінчилася перша книга, але не хвилюйтеся, скоро стартує друга ;) 

Підписуйтесь, щоб не пропустити найцікавішого. 
Книга написалася за півтора місяці, завдяки вашим відгукам і підтримці ❤️❤️❤️

ДЯКУЮ БЕЗМЕЖНО!!

До скорої зустрічі:) 

Кінець