Вікторія Фед - Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед

— А ти… — я ледь стримала сльози. — Мій чоловік?

Я розсміялася тихо. Невпевнено. Але щиро.

— О Вищі… Рай, це ж… Ти розумієш, що ми щойно пройшли обряд самих богів?! Що нас… нас благословили самі духи річки?!

— Ти хотіла щось менш грандіозне? — його усмішка була теплою, майже розкутою, і така… людська.

— Я навіть мріяти про це не сміла, — відповіла я, вчепившись у його долоні, як у щось справжнє, коли світ тане під ногами.

Навколо нас храм світла вже розчинявся, немов сон. Духи поверталися у води. Лише тиша і зорі залишились, свідками нашої клятви.

— Що тепер? — запитала я, притискаючись до нього чолом.

— Тепер ми будемо писати історію. Разом.

І в його голосі не було жодного сумніву.

Він підняв мене на руки, легко, мов перо, і поніс у бік тієї самої печери, що світилася м’яким світлом зсередини, куди стікали зорі по стінах, немов у водоспаді часу.

І я знала — вперше в житті — що ніч буде не просто ніччю.

Вона буде початком нашої вічності.

Коли ми ступили всередину печери, вона зустріла нас м’яким мерехтінням — ніби самі зірки просочились крізь камінь і залишили свій слід на стінах. Але справжнє диво почалося тоді, коли Райвен зупинився в самому центрі.

Він простягнув руки, і повітря довкола нього затремтіло. Магія вийшла з нього не стрімко, не блискавкою — а як дихання древнього світу, що розкривав свої таємниці лише перед обраними. З підлоги печери повільно почали проростати дивовижні рослини — ніжні, мов шовк, сяючі сріблом і місячним золотом. Вони перепліталися, ніби ткали гніздо, що обіймає. Пелюстки розкривалися в повітрі, випускаючи аромати спокою, тепла, квітучих садів на межі реальності.

Великий напівпрозорий кристал з’явився у повітрі й завис над ложею — він розсипав світло, ніби час розчинявся в ньому. Навколо простягався купол з магії, що пульсував, мов серце самого світу. Пелюстки спліталися з травами, з небесними нитками світла, створюючи ідеальну м’якість — як ніби лягати на сонце, що дихає.

— Я створив це для нас, — тихо сказав Райвен, дивлячись мені в очі. — Це — наш притулок, наше місце в жодному зі світів. Тут нас ніхто не знайде. Тільки ми. І ніч, що належить нам.

Я мовчала, заворожена. Все навколо виглядало не як магія — а як любов, що стала формою, тілом, сяйвом. І в цю мить я зрозуміла: той, хто творить подібне задля тебе, не просто кохає.

Він — твоя вічність.

Ми лежали в серці створеного ним дива — серед світла, пелюсток і теплоти, що не була фізичною, а емоційною, майже духовною. Ложе, яке він створив для нас, наче дихало разом із нами. М’якість його поверхні ніжно обіймала кожен рух, кожен дотик, наче саме небо вирішило притулитись до землі — лише на одну ніч, лише заради нас.

Його пальці торкались моєї шкіри з такою обережністю, наче я була щось священне. У його погляді не було поспіху — лише бажання запам’ятати мене всю. Кожен вигин, кожну тремтливу подиху, кожну тінь на моєму обличчі при світлі кристала, що висів над нами.

— Ти впевнена? — прошепотів він, нахилившись до мого вуха, і в його голосі прозвучала нестримна сила, скута повагою.

— Так, — відповіла я, ледь чутно, але з тією впевненістю, яку несе лише серце.

Хоча насправді мені було дуже страшно.

— Не бійся, кохана, просто довірся мені, — тихо прошепотів він мені у вухо.

Рай поцілував мене — нестримно, але ніжно, ніби хотів через дотик губ передати все, що колись не зміг сказати словами. Магія довкола затанцювала — світло кристала стало теплішим, пелюстки затремтіли, і навіть повітря стишилось, даючи місце для нашої єдиної, невимовної миті.

І в цей момент я ясно розуміла одне.

Я хочу.

Його.

Цілого.

Назавжди.

Рухи стали повільними, обережними. Його пальці ковзнули по моїй шкірі, як по найсвятішому полотні. Кожен дотик запалював вогонь — не жар, а тепло, що пробиралося глибоко, до самої душі.

Мої руки ковзали по його спині, плечах, грудях — сильних, гарячих, але таких ніжних зараз, ніби він боявся зламати мене.

— Я тебе люблю, Селесто НоʼКсаріс, — сказав він, і це були не просто слова. Це була клятва. Це була магія.

Я відповідала йому шепотом, сльозами, поцілунками. Ми торкались одне одного, як торкаються чогось сакрального — без поспіху, з тремтливою ніжністю, у тиші, де кожне зітхання звучало як музика наших злитих сердець.

Я відчула, як його тіло притислося до мого ще ближче — тепле, сильне, тремтяче від стримуваного бажання. І в наступну мить — відчула його всередині себе. Мить болю, гострої, майже священної незайманості, — і він завмер.

— Якщо ти скажеш… я зупинюся, — його голос був зірваним, хрипким від самоконтролю.

— Не… зупиняйся, — видихнула я, обіймаючи його сильніше.

Райвен поцілував мене — так, що весь світ зник, і я стала лише його. Мої губи самі розчинились у стогоні, що вирвався назовні, коли він почав рухатись — повільно, глибоко, з благоговінням.

Це було більше, ніж кохання. Це була зустріч двох стихій, двох зірок, двох душ, що нарешті зійшлися у своїй вічній орбіті. Його дотики ставали хвилями, його подих — вітром, що роздмухував вогонь у моїх грудях.

Моє тіло відповідало на кожен його порух, як струна, що тремтить від одного погляду музиканта. Я вже не могла стримуватись — з моїх губ зірвався крик насолоди, чистий, як музика, що народжується лише раз у житті.

Ми розчинялися одне в одному — в ритмі, у диханні, в кожному ударі серця. І в цю ніч, на цьому ложі світла, ми не просто стали чоловіком і дружиною. Ми стали одним цілим.

Я лежала на його грудях, слухаючи ритм його серця. Він бився глибоко, впевнено — як море вночі. Його пальці ковзали по моїй спині, малюючи невидимі візерунки, в яких, здавалося, були зашифровані слова, що не потребували вимови.

Світ за межами печери здавався далеким і нереальним. Тут не було нічого, крім нас. Лише аромат квітів, що світилися в темряві, тепло нашої шкіри і магія любові, яка ще вібрувала в повітрі, як затихає після симфонії остання нота.