Вікторія Фед - Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед

Амелія лише відмахнулася від моїх жалюгідних виправдань.

— Друга: цей демон, якимось чортом, забрав книгу, яка, по-перше, не мала потрапити йому до рук, а по-друге, тепер загрожує моєму життю більше ніж твоєму.

Я винувато схилила голову.

— Отже, її треба повернути. — Амелія почала знову ходити по кімнаті, жестикулюючи. — Давай логічно: Балетрейн взяв книгу не просто так, він певно зрозумів, що це за книга.

Я аж завмерла.

Амелія різко повернулася до мене.

— Нам потрібно знайти спосіб його викликати.

— Тобто, знову?

— Так.

— Але ж перший раз закінчився тим, що він зʼявився не там, де треба, і забрав книгу!

— Отже, цього разу треба зробити все правильно, — Амелія закусила губу.

Я нервово розсміялася.

— Чудовий план. Просто геніальний.

— Якщо у тебе є кращий — кажи.

Я замовкла.

— Так і знала, — пробурчала Амелія. — Отже, щоб викликати демона, зазвичай потрібен або ритуал, або щось, що його повʼязує з нашим світом.

— І що в нас є?

— Ти.

— Що?!

— Він уклав з тобою угоду, значить, між вами вже є звʼязок. Це як…магічна нитка. Якщо ми правильно її зачепимо, він відчує виклик і прийде.

Я розгублено зітхнула.

— І що для цього потрібно зробити?

Амелія глянула на мене з тим самим хитрим вогником в очах, який зазвичай передвіщав великі проблеми.

— Дуже просто. Треба змусити його відчути, що ти в небезпеці.

Я відкрила рота.

— Ти що, з глузду зʼїхала?!

— Ну, не справжня небезпека! Просто достатньо правдоподібна, щоб його зачепило.

Я відступила на крок. Я не знала, що мене більше лякає — те, що вона так швидко знаходить логіку в демонах, чи те, що її ідея дійсно може спрацювати.

****

Темрява поглинала аудиторію, залишаючи лише мерехтливе світло свічок, що утворювали захисне коло. Повітря було важким, насичене ароматом паленого ладану та чогось гострого, металевого — запаху магії, яка вже почала наповнювати аудиторію.

— Готова? — голос Амелії здався глухим у цій тиші.

— Ні, бо це найгірша ідея в моєму житті, ну після тієї ідеї, коли я вперше викликала демона! — прошипіла я, нервово стискаючи кулаки.

— Тобі треба просто стояти в колі, — Амелія зітхнула, закочуючи очі.

— А мені треба просто душити твою подругу? — Алек скептично оглянув Амелію, його руки світилися від концентрації бойової магії, недаремно він був кращим студентом бойового факультету. — Відверто кажучи, мені цей план не дуже подобається.

— Ти ж не збираєшся її справді вбивати, — Амелія насупилася. — Нам просто треба щоб демон відчув, що його…гмм…власність в небезпеці.

— Чудово, тепер я чиясь власність, — я нервово переступила з ноги на ногу, вдивляючись у коло, що могло б стати пасткою.

— Це ж не назавжди, — Амелія невпевнено всміхнулася. — Напевно.

— Отже, починаємо? — Алек кинув на мене погляд.

Я ковтнула слину і кивнула.

І тут повітря напружилося.

Алек підняв руку, і я відразу відчула, як щось важке і невидиме стиснуло мені горло. Не сильно, але достатньо, щоб викликати паніку.

Я судомно видихнула.

— Нічого особистого, — пробурмотів він.

— Ой, та я тебе потім задушу! — гаркнула я, хоча голос прозвучав слабко.

Амелія почала шепотіти слова закляття, примушуючи магічне коло світитися ще яскравіше. Вогонь свічок завмер, ніби щось затримувало навіть повітря. Атмосфера стала такою густою, що можна було відчути її на шкірі.

І тут усе пішло не так.

Вогонь миттєво згас. Темрява ковтнула приміщення.

Вибух.

Алек відлетів назад, ніби його штовхнула невидима сила, і з глухим ударом врізався в стіну. Амелія скрикнула, кинувшись до нього.

А я…

Я раптово відчула щось пекуче на запʼясті. Свічки знову загорілися і суцільна темрява розсіялась.

— Що за…?! — я смикнула рукав, і мої очі розширилися.

На шкірі проступав знак. Маленький, витончений, ніби намальований чорною тушшю. Знак безкінечності.

— О, дідько…— пробурмотіла Амелія, коли побачила це.

— Що. Це. Таке?! — видихнула я, відчуваючи, як холодний піт пробігає по спині.

— Це…клеймо…— Амелія різко відвернулася, стискаючи пальці. — Він тебе позначив.

— ХТО МЕНЕ ПОЗНАЧИВ?!

Тиша.

І раптом я почула ревіння вогню. Вогняний портал.

— Мать його…— Амелія і Алек були приголомшені.

А потім — знайомий голос.

Глухий, насмішкуватий.

— Викликали?

Високий, спокійний, надто реальний. На ньому був ідеально посаджений чорний костюм, який виглядав так природно, ніби він народився в ньому. Темне волосся трохи спадало на чоло, а очі…Безодня.

І знаєте що? Він був роздратований, я б сказала навіть, дуже роздратований.

— Я…— я відрила рот, але сказати нічого не могла.

Амелія відступила на крок, ніби її осінило щось жахливе.

— Це не Балетрейн…— її голос тремтів.

— Вітаю, ви приголомшево спостережливі, — демон саркастично підняв брову.

Я облизала пересохлі губи.

— Ну…тоді хто ти?

Він ліниво оглянув нас, ніби зважуючи, чи взагалі варто відповідати.

— Ваш новий ректор.

Тиша.

Здається,  навіть світила академії зараз би принишкли.

— Вибачте…що?! — Алек, який все ще лежав біля стіни, кашлянув, не в силах піднятися.

Демон неквапливо випростав манжети свого ідеального піджака.

— Наказом імператора, від завтрашнього дня, я новий ректор вашої…— він оглянув аудиторію з таким презирством, — академії, — сказав, як виплюнув.

А потім його погляд впав на мене, а погляд в нього був такий, який би змусив навіть вогонь свічок відсахнутися.

— Мені є про що поговорити з тобою, — пауза, в темних очах безодня, — Селесто.

Від того, що він промовив моє імʼя, я відчула себе просто безпорадною. Мені хотілося провалитися під землю.

— Але іншим разом, а зараз ви приводите аудиторію в порядок і вшиваєтесь звідси, — сталеві ноти в голосі.