Lunar Veil - Мої власні межі, Lunar Veil

Глава 5: Поворотний момент

 

Наступні кілька тижнів були для Максима часом спогадів і роздумів. Він намагався відволіктися від думок про Надію, але кожен раз, коли він зустрічав її погляд або навіть просто згадував її слова, все всередині нього запалювалося. Він не міг позбутися відчуття, що її присутність була чимось важливим, чого він не міг ігнорувати.

Одного вечора, коли він сидів на даху свого будинку, дивлячись на захід сонця, його телефон несподівано загудів. Це був меседж від Надії:

«Я знаю, що ти можеш сумніватися в собі, але ти не один. Якщо ти хочеш поговорити, я завжди тут.»

Максим втягнув повітря, поклавши телефон на коліна. Ці слова, такі прості, але й глибокі, торкнулися його. Вона була з ним, навіть коли він намагався тримати дистанцію. Він давно зрозумів, що не може ігнорувати ці почуття, навіть якщо вони його лякали.

Через кілька хвилин він набрав відповідь:

«Я хочу поговорити. Можливо, настав час.»

Вона відповіла швидко:

«Тоді давай зустрінемося завтра. Я знаю місце, де ми зможемо поговорити без перешкод.»

Максим відчув, як його серце б’ється швидше. Йому не було легко відкриватися, але вже не було сенсу тікати від цього. Надія дійсно змусила його відчути, що інший шлях — це справжнє життя, а не просто існування в межах комфорту та контролю.

Наступного дня вони зустрілися в маленькому кафе на околиці міста. Надія сиділа за столиком, випиваючи чай, і посміхалася, коли побачила Максима. Його серце знову здригнулося, але він вже не відчував того тиску, як раніше.

— Привіт, — сказав він, сідаючи поруч.

— Привіт, — відповіла Надія, її погляд був ніжним. — Я рада, що ти прийшов.

Максим зробив глибокий вдих. Здавалося, що все навколо стало тихим, і лише їхні слова наповнювали простір.

— Я не знаю, з чого почати, — зізнався він. — Я звик не розмовляти про такі речі. Я звик тримати все в собі. Але ти змусила мене зрозуміти, що життя більше, ніж просто мої стіни.

Надія посміхнулася і поклала чашку чаю на стіл. Її погляд став ще м’якшим, коли вона дивилася на нього.

— Я знаю, що це важко, Максим. Але я не змушую тебе бути іншим. Я просто хочу, щоб ти побачив можливість змін. І якщо ти готовий до цього, я буду поряд, щоб підтримати тебе.

Максим схилив голову, глибоко роздумуючи над її словами. Він відчував, як його внутрішній бар'єр починає руйнуватися. Йому важко було зізнатися навіть самому собі, але те, що він відчував до Надії, було чимось справжнім і справжнім чином важливим.

— Я думаю, я не можу більше приховувати, що відчуваю, — сказав він, піднявши погляд. — Я боюся. Боюся відкриватися. Але я також боюся, що, якщо не зроблю цього, я просто знову загублю себе.

Надія тихо посміхнулася і взяла його руку.

— Ти вже знайшов себе, Максим. Просто дай собі шанс побачити це.

Максим подивився їй в очі, і в цей момент він зрозумів, що він не самотній у своїй боротьбі. Він не був готовий до всього, але він був готовий бути з нею.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍