Христина Холод - Він мій бос. І мій брат. І мій собака, Христина Холод

Чи мріяли ви коли-небудь про те, щоб ваше життя було сповнене пригод і романтики? Орися точно так! Її пошуки роботи перетворюються на захопливу подорож до себе, де вона зустрічає незвичайного Шаріка, відкриває таємниці минулого і розуміє, що справжнє щастя – це бути собою. Історія про те, як важливо вірити в свої мрії та ніколи не здаватися.

Кохання Переможе Все

Йой, та шо я вам скажу… Ця робота… ні, не так. ЦЯ РОБОТА! Ніби сраку в болото вмочила. А шо робить? Їсти ж треба. Он маман каже: "Орисю, найди нормальну роботу, а не оце твоє лайно в інтернеті". Та де ж її взяти, ту нормальну? Хіба шо в сраці в попа. І от, сиджу я, значить, на тому Work.ua, гортаю. То "менеджер з продажів" (читай – впарюй бабкам кредити), то "оператор кол-центру" (читай – вислуховуй, як тебе хуями криють). А тут – бац! – "Креативний копірайтер". Ну, думаю, креативна я, як таргани вночі. Копірайтер – ну, шось там копіюю, шось там райтерю. Піду, хулі. Прийшла я, значить, на співбесіду. Офіс – як після бомбардування. Столи в срачі, папірці валяються, якісь чуваки з патлами, як у бомжа, ходять. Ну, думаю, моя стихія. Заводять мене в кабінет до шефа. Сидить, значить, такий собі дядько… ну, не дядько, років може 35. Але вигляд – ніби його з танка витягли. Костюм на ньому – як корові сідло, краватка – крива, сорочка – в плямах від кави. І дивиться так… ніби я йому боргую. – Орися? – питає. – Та Орися, – кажу. – А шо? – Сідайте, – каже, показуючи на стілець. Сіла я, значить. Стілець зарипів, як стара шафа. Шеф той дивиться на мене, мовчить. Ну, думаю, зараз почнеться: "Ваші сильні сторони… ваші слабкі сторони… чому ви хочете працювати у нас…". А він, сука, мовчить! – Ну, – кажу, – то шо? Будем мовчати до вечора? Чи шось питати будете? Він аж підскочив. – А, так, – каже. – Вибачте. Задумався. Значить, так… У вас є досвід роботи? – Та є, – кажу. – Трохи срала, трохи гребла. Він аж скривився. – Що ви маєте на увазі? – Ну, шо маю на увазі? – кажу. – То копірайтила трохи, то статті писала, то ще якусь хрень робила. Фріланс, хулі. – Ясно, – каже. – А чому ви звільнилися з попереднього місця роботи? – Та послала я їх нахуй, – кажу. – Заїбали вони мене. Він аж закашлявся. – Вибачте? – Ну, кажу, – кажу. – Не зійшлися характерами. Шо тут неясного? Він подивився на мене, подивився… і каже: – Гаразд. Ви прийняті. Я аж рота роззявила. – Шо, серйозно? – Абсолютно, – каже. – Виходите завтра на роботу. О дев'ятій ранку. І без запізнень. – Та без питань, – кажу. – Я, як штик. Вийшла я з того кабінету – як облизана. Думаю, шо за хуйня тут твориться? Чи він дурний, чи я щаслива? А може, і те, і інше? Але робота є робота. Треба йти. Їсти ж треба, блять. Він потім ще сказав, як його звати. Ярослав. Але всі кличуть Шарік. От прикол. Треба буде маму спитати, шо там з тим Шаріком. Бо шось мені то все дуже дивним здається.

А може, то і не дивно. Може, то інопланетяни. Вкрали мого Шаріка, поки я в пісочниці колупалась, запхали йому в сраку зонд, і – вуаля! – людина. Шарослав. Чи Ярослав… Бляха, заплуталась я вже. Головне, шоб він гавкати не почав на нараді. То вже точно всі подумають, шо я наркоманка. А хоча… То ж креативне агентство. Може, тут так і треба? Може, тут всі з зондами в сраці ходять? Треба буде придивитись.

Прийшла я додому, значить, сіла на кухні, цигарку закурила. Маман борщ варить, радіо бубонить.

– Мам, – кажу, – а пам'ятаєш Шаріка?

Маман аж підскочила. Борщ ледь не розлила.

– А шо таке? Згадала? – питає.

– Та згадала, – кажу. – Нового шефа так звати. Шарік.

Маман аж зблідла.

– Та ну тебе, – каже. – Шо ти мелеш?

– Та ні, – кажу. – Серйозно. Ярослав. Але всі кличуть Шарік. І шрам у нього такий самий, як у того пса був. На сраці.

Маман аж перехрестилася.

– Ой, лишенько, – каже. – Не говори мені таке. То тобі здається.

– Та шо мені здається? – кажу. – Я ж не сліпа.

– Слухай, – каже маман. – Краще не питай нічого. То довга історія. І не для твоїх вух.

– Та шо там такого? – кажу. – Шо я мала дитина, чи шо?

– Та кажу тобі, – каже. – Не лізь туди. Буде тобі краще.

Ну, думаю, ясно-понятно. Тут шось нечисто. Але я ж Орися. Мене цікавість розпирає, як ту бочку з огірками. Треба шось робити. Треба правду дізнатись. Хоч би й сраку собі розірвати. А поки шо – піду, висплюся. Завтра на роботу. До Шаріка. Чи до Ярослава. До інопланетного пса з анальним зондом. Бляха, ну і життя в мене…

Ранок настав, як завжди – через сраку. Будильник дзвонить, як скажений, сонце в очі лізе, голова тріщить. Встала я, значить, заварила собі ту кляту каву, випила залпом. Трохи попустило. Дивлюсь в дзеркало – а там… страшна сила. Наче мене три дні по помийках возили. Намалювала трохи туш, підмалювала губи. Та й пішла.

Прийшла на роботу, сіла за свій стіл. Клавіатура брудна, монітор в плямах, на столі – срач, як у мене в голові. Сиджу, туплю в екран. Думаю, з чого б то почати?

Тут заходить Шарік. Чи Ярослав. Чи інопланетний пес, хуй його знає.

– Доброго ранку, – каже.

– Та яке там добре, – кажу. – Після вчорашнього…

– Щось трапилось? – питає.

– Та ні, – кажу. – Все нормально. Просто думаю… От якби мене інопланетяни вкрали… То я б не дуже й засмутилася.

Він на мене дивиться, як на дуру.

– Вкрали? Інопланетяни? Що ви маєте на увазі?

– Ну, – кажу. – Зонд там в сраку запхали… Досліди всякі…

Він аж поперхнувся.

– Вибачте, що?

– Та нічого, – кажу. – То я так… Думаю вголос. Ну, шо такого страшного в тих інопланетянах? Може, в них там краще, ніж у нас. Може, вони там всі такі добрі та пухнасті. І зонди в сраку вставляють з любов'ю.

Він дивиться на мене, як на хвору.

– Орисю, – каже. – Ви, здається, не виспались.

– Та виспалась я, – кажу. – Просто філософствую. От ви, наприклад… Якби вас вкрали інопланетяни… Ви б зраділи чи ні?

Він аж почервонів.

– Я…я не знаю, – каже. – Я ніколи про це не думав. – Ну то подумайте, – кажу. – Це ж цікаво. Може, ви теж колись були песиком. А потім вас вкрали, і в сраку зонд… І ось ви – Шарік. Він дивиться на мене, дивиться… І каже: – Орисю, вам треба до лікаря. – Та то вам треба до лікаря, – кажу. – А я піду каву поп'ю. Бо шось мені нудно стало. Пішла я, значить, на кухню. Налила собі кави. Стою, п'ю. Думаю… Бляха, ну і шеф мені попався. Інопланетянин недороблений. Треба шось з цим робити. Треба його розколоти. Треба, щоб він признався. Бо інакше я не заспокоюсь. А як його розколоти? Треба придумати якусь хитру хуйню. Якусь таку… щоб він сам все вибовкав. Але шо? Шо? Сиджу, думаю. Аж тут… бац! – ідея в голову прийшла. Треба його напоїти. Гарно так напоїти. Щоб він язика розв'язав. А там вже я його до стінки припру. І все випитаю. Все, блять, до останньої краплі. О, то буде весело.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍