Христина Холод - Він мій бос. І мій брат. І мій собака, Христина Холод

Стою я, значить, та каву п'ю, а в голові роїться всяка хрень. І тут мене осінило: а я взагалі собак люблю? От просто так, собак? Ну, Шаріка я любила, то факт. Але то ж був Шарік. А так, щоб просто собаку… Ну, не знаю.

І тут мене переклинило. А який би в нас з Шаріком був секс? Ну, якби він був собакою? Чи зараз, як він – мужик? Бляха, ну і фантазії в мене. Точно треба до лікаря. Але ж цікаво, правда?

Уявила собі, значить… Він – такий, в костюмі, краватка крива, а я на карачках, хвостиком махаю… Чи то він на карачках? Бляха, запуталась. А може, в нас там ролі міняються? То я його за вушком чухаю, то він мене… де захоче.

І тут я думаю: стоп! А я взагалі до зоофілії не скотилася? Чи то вже скотилася, просто не помітила? Треба з цим щось робити. Бо інакше я скоро почну на котів кидатися. Чи то вони на мене?

Короче, треба терміново відволіктись. Треба піти до того Шаріка і запропонувати йому випити. А там вже подивимось. Може, він сам все розкаже. А якщо ні… Ну, то хоч подивимось, як він п'яний гавкає. Чи не гавкає. Вирішила я, значить, піти до нього. Виходжу з кухні, а він стоїть біля мого столу. Дивиться на мене, як на ідіотку. – Орисю, – каже. – Я тут подумав… Може, вам дати відгул? – Відгул? – кажу. – Та ні, дякую. Я не хвора. Я просто трохи… мрію. – Ну, якщо вам потрібен відпочинок… – Та не потрібен мені відпочинок, – кажу. – Мені треба випити. З вами. Він аж зблід. – Зі мною? Ви жартуєте? – Та які жарти, – кажу. – Я серйозно. Ходімо в бар. Посидимо, поговоримо. Ви ж казали, що ви не проти випити після роботи. Він дивиться на мене, дивиться… І каже: – Ну… якщо ви так наполягаєте… То можна. Але тільки один келих. – Та один, то й один, – кажу. – Головне – почати. І тут я думаю: ну все, Шарік. Зараз ми тебе розкусимо. Зараз ти нам все вибовкаєш. І про інопланетян, і про зонди, і про те, як ти був песиком. Готуйся, сука. 

– Ну… якщо ви так наполягаєте… То можна. Але тільки один келих. – Та один, то й один, – кажу. – Головне – почати. І тут я думаю: ну все, Шарік. Зараз ми тебе розкусимо. Зараз ти нам все вибовкаєш. І про інопланетян, і про зонди, і про те, як ти був песиком. Готуйся, сука. Буде весело. Але ж в офісі який бар? Тільки кава і чай, та й то – хєр знає, скільки раз заварені. Треба шось придумати. – Знаєте що? – кажу. – В мене тут є дещо. Не в барі, звісно, але теж нічого. Ходімо до вас в кабінет. Він на мене дивиться з підозрою. – В кабінет? Навіщо? – Ну, – кажу. – Там більш затишно. І ніхто не заважатиме. Він мнеться, мнеться… І каже: – Ну… добре. Ходімо. Прийшли ми до нього в кабінет. А там – срач ще більший, ніж у мене на столі. Папери валяються, чашки з кавою стоять, на дивані – якась куртка кинута. Але то таке. Головне – є де сісти. – Зараз, – кажу. – Почекайте хвилинку. Витягла я, значить, з сумки пляшку абсенту. Заховала її там ще з вечора. Думала, може, пригодиться. І, як бачимо, не прогадала. – Що це? – питає Шарік, дивлячись на пляшку з підозрою. – Та то… – кажу. – Вино. Французьке. Ексклюзив. Мені один знайомий подарував. Він на мене дивиться, дивиться… І каже: – Я не дуже люблю вино. – Та нічого, – кажу. – Це особливе вино. Воно знімає стрес. І робить людей більш відвертими. Налила я йому, значить, повний келих того абсенту. А він – нічого не підозрює. Сидить, дивиться на мене, мовчить. – Ну, – кажу. – За знайомство. Він випив. Раз – і нема. – Ну як? – питаю. –Нормально, – каже. – Але трохи міцне. – То тільки спочатку, – кажу. – Зараз розійдеться. Налила я йому ще один келих. Він випив. Знову – раз і нема. – Ну шо? – питаю. – Як воно? – Добре, – каже. – Але я щось не відчуваю ніякої відвертості. – Та зачекай, – кажу. – Зараз буде. Ти головне – пий. Налила я йому ще один келих. І ще один. І ще один. А він все п'є і п'є. І нічого не каже. Тільки червоніє. І очі в нього стають якісь скляні. – Слухай, – кажу. – Може, ти мені вже розкажеш? Ти хто? Інопланетянин? Чи пес? Чи хто? Він дивиться на мене, дивиться… І каже: – Я… я… – Ну? – кажу. – Я… Я хочу додому! І тут він як заплаче. Сидить, реве, як мала дитина. – Мені погано! – каже. – Я більше не можу! – Та шо таке? – кажу. – Шо трапилось? – Я… Я хочу бути песиком! – каже. – Хочу бігати, гавкати, хвостиком махати! І тут він як кинеться на мене. Зірвав з себе краватку, почав гарчати. – Гав! Гав! – кричить. – Я Шарік! Я твій песик! Я аж відсахнулася. – Ти шо, дурний? – кажу. – Шо ти робиш? А він все гавкає і гарчить. І лізе до мене, щоб лизнути. – Шарік! – кричу. – Стій! Заспокойся! Але він не слухає. Він вже зовсім здурів. Біснуватий пес, блять. І тут я думаю: ну все, Орися. Допилася. Тепер тобі пес-інопланетянин в кабінеті гавкає. Шо буде далі? Треба валити звідси. Поки він мене не покусав. Чи ще чого гіршого не зробив. Вискочила я з того кабінету, як ошпарена. І побігла геть. Куди очі дивляться. Бляха, ну і робота в мене. Краще б я бабкам кредити впарювала. Чесно слово. Але хоч абсенту попила. І шефа побачила в новому амплуа. Тепер буду знати, шо він в душі – собака. Хоч і інопланетна.

Прибігла я додому, захекана, як пес після пробіжки. Сіла на кухні, закурила. Руки трясуться, в голові – кавардак.

Маман борщ варить, радіо бубонить. Подивилась на мене так пильно, і питає:

– Шо таке? Знову шось накоїла?

– Та накоїла, – кажу. – Ще й як. Шеф мій – того… Здурів.

– А шо він зробив? – питає.

– Та гавкає, – кажу. – На мене. І краватку з себе зриває. Каже, шо він – Шарік.

Маман аж ложку впустила.

– Ой, лишенько, – каже. – Не кажи мені таке. То все через ту горілку, шо ти п'єш.

– Та не через горілку, – кажу. – Він серйозно. Каже, шо він був моїм песиком.

Маман мовчить. Дивиться на мене якимись страшними очима.

– Слухай, – каже. – Сядь. Треба поговорити.

Я сіла. Аж серце закалатало. Чує моя срака, зараз буде шось страшне.

– Пам'ятаєш Шаріка? – питає.

– Та пам'ятаю, – кажу. – А шо?

– То він… То він… Твій брат.

Я аж рота роззявила.

– Який брат? Ти шо, здуріла?