Lunar Veil - Мої власні межі, Lunar Veil

Глава 3: Несподівана близькість

Минуло кілька днів після їхньої зустрічі. Максим не міг позбутися відчуття, що кожного разу, коли він думав про Надію, всередині нього виникала якась розгубленість. Він не звик до таких емоцій, і це тривожило його. Його життя було чітко відрегульоване, кожен день за планом, кожен рух — контрольований. Але тепер з’явилася вона, і все це наче розсипалося.

Надія написала йому, що проводитиме виставку своїх робіт у місцевій галереї, і вона б хотіла, щоб він прийшов. Для Максима це була знову несподіванка. Він довго вагався, чи варто йти, адже це було більше, ніж просто зустріч. Це було щось нове, чого він не очікував.

Відповів не відразу, а потім, коли сам собі дозволив відмовитися від внутрішніх заперечень, вирішив піти.

Коли він увійшов до галереї, його очі миттєво знайшли її. Надія була серед натовпу, усміхнена, з легким макіяжем і в простій чорній сукні, що підкреслювала її природну грацію. Вона стояла біля своєї картини, розмовляючи з кількома людьми, але, побачивши Максима, миттєво помітила його.

Її погляд спалахнув відразу, вона підійшла до нього, і її усмішка була такою природною і теплою, що Максиму стало легко.

— Привіт! Я так рада, що ти прийшов, — сказала вона, трохи нахилившись до нього. — Як тобі виставка?

Максим відповів злегка скептично, хоча насправді йому було цікаво:

— Не знаю, що саме я маю побачити. Але… цікаво, — він обережно подивився на її роботи, намагаючись оцінити їх об'єктивно. — Ти насправді любиш створювати це?

Надія кивнула, її очі заблищали, коли вона заговорила про свою творчість.

— Це мій спосіб вираження, мій спосіб побачити світ таким, яким я його відчуваю. Кожна картина — це моє відображення, мої емоції. Я не можу це пояснити словами, просто коли малюю, я відчуваю, що це правильний шлях.

Максим не міг не помітити, як вона говорить про свою роботу. Її голос був спокійним, але в ньому була така сила і натхнення, що йому стало трохи не по собі.

— Це виглядає важливо для тебе, — сказав він, хоча його слова звучали слабо порівняно з її захопленням. — Я думаю, що твої роботи не такі вже й прості.

Надія посміхнулася, і її усмішка стала ще теплішою. Вона знову подивилася на нього, і в її очах було щось нове, не схоже на те, що було раніше.

— Це не просто мистецтво. Це спосіб зрозуміти себе. А ти, Максим? Що тобі допомагає зрозуміти, хто ти?

Максим відчув, як у його голові знову зароджується розгубленість. Він звик тримати свої думки при собі, не даючи нікому зайвих запитань. Але її простота та відвертість змушували його замислитися.

— Я не знаю, — відповів він, нарешті. — Я багато чого роблю просто через звичку. Може, я взагалі не розумію, хто я.

Надія уважно дивилася на нього, а її погляд був одночасно ніжним і проникливим.

— Можливо, саме тому ти прийшов сюди, — сказала вона. — Мистецтво може бути шляхом до відкриття себе. Може, ти не знаєш, хто ти, але ти можеш це побачити, якщо на це зважишся.

Вони стояли в тиші, і цей момент здавався важливим. Максим відчував, як його стіни починають руйнуватися, а він не міг більше контролювати свої емоції. Це не було те, чого він хотів. Йому не подобалося відкриватися, і він ніколи не думав, що дозволить собі таке.

Він зробив крок до неї, і їх погляди зустрілися на декілька секунд.

— Я не звик до цього, — сказав він, голос трохи тремтів.

Надія тихо посміхнулася і поклала руку на його плече.

— Це нормально. Відкритись — це не означає втратити контроль. Це означає, що ти починаєш жити по-справжньому.

Максим відчував, як щось всередині нього змінилося. І він уже не міг цього відкинути.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍