Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 3. Шлюб за розрахунком

Анастасія

Ранок тягнеться, мов нескінченний кошмар. Повітря в кімнаті задушливе, важке від ладанового запаху, який розливають воскові свічки на туалетному столику. Я розплющую очі, і перше, що бачу, — це біла сукня, розкладена на оксамитовому кріслі біля вікна. Немов примара, вона нагадує про майбутнє, яке я не обирала.

Я не рухаюся. Тіло здається важким, наче наповненим свинцем. Ніч майже не принесла спокою. Сон був уривчастим, розбитим, як моє власне життя. Спочатку я довго лежала без сну, вслухаючись у нічні звуки маєтку, потім заснула лише для того, щоб прокинутися від снів, у яких холодні сірі очі Вітольда Волинського пронизували мене наскрізь.

Тонкі шовкові завіси колишуться від легкого ранкового протягу, що просочується крізь щілину у віконній рамі. Сонце ще не піднялося високо, але вже кидає перші золотисті відблиски на дубові дошки підлоги. За вікном прокидається маєток, чути віддалені голоси слуг, гуркіт відер у дворі, рипіння коліс карет, що проїжджають повз ворота. Життя триває. Але не для мене.

Я повільно сідаю на край ліжка. Холодна підлога жалить босі ступні. Хочеться згорнутися в клубок, вкритися з головою ковдрою, сховатися від цього світу. Але знаю: втечі немає.

З-за дверей лунають кроки, а потім тихий стукіт. Це, мабуть, Марта, моя покоївка.

— Панно Анастасіє, дозвольте ввійти?

Мій голос слабкий, коли я відповідаю:

— Так… заходь.

Двері тихо риплять, впускаючи у кімнату свіжий запах ранку. Марта заходить, несучи тацю зі сніданком — паруючий чай, мед, білий хліб і трохи ягід. Вона ставить усе на столик біля каміна і поглядає на мене з турботою. Вона намагається здаватися стриманою, але в її очах читається жалість.

— Ви майже не спали, панно, — каже вона з ноткою жалю.

Я сідаю на ліжку, обіймаючи себе руками.

— Я не могла…

Прислуга мовчить, але в її очах читається співчуття. Вона знає. Весь дім знає.

Я простягаю руку до чашки, але пальці ледь помітно тремтять.

— Вам слід поїсти, — лагідно говорить дівчина.

Та їжа — остання річ, про яку я зараз думаю. Попереду день, який змінить усе. День, коли я стану дружиною князя Волинського.

І думка про це змушує мене здригнутися.

— Пані, потрібно одягатися, — тихо каже вона, її голос ледь помітно тремтить.

Я киваю, але не рухаюся. Пальці стискають нічну сорочку, нігті впиваються в тонку тканину. Серце гупає глухо і важко, ніби мене змушують ступити на ешафот.

— Вони вже чекають на вас... — додає Марта, а я ловлю себе на думці, що її слова звучать як вирок.

Підводжуся і підходжу до сукні. Вона бездоганна: розшита срібними нитками, з високим мереживним коміром, що ніжно огортає шию. Сукня для нареченої. Для мене.

Але я не наречена. Я жертва.

Марта допомагає мені одягнути її, застібає крихітні ґудзики на спині. Коли тканина огортає моє тіло, мені здається, що я зачинена у золотій клітці, звідки не вибратися.

— Ви прекрасні, пані... — шепоче Марта, але я не можу їй повірити.

У дзеркалі мене зустрічає бліде відображення з великими блакитними очима, під якими залягли темні тіні. Вони наповнені страхом. Жахом перед тим, що чекає мене за порогом цієї кімнати.

Сьогодні я стану дружиною князя Вітольда Волинського. Моє життя більше не належатиме мені.

Промені сонця ледь пробиваються крізь важкі штори, кидаючи на підлогу тьмяні відблиски. В кімнаті ще панує напівтемрява, і лише легке потріскування дров у каміні нагадує, що ніч уже позаду. Повітря просякнуте запахом воску, старого дерева і ледь чутними нотками лаванди від постільної білизни.

Серце стискається при одній лише думці про нього. Той, хто має стати моїм чоловіком. Чоловік, якого я боюся.

Сідаю на широке підвіконня і впираюся головою на холодне скло. За вікном повільно розвиднюється, але в моїй душі — суцільна темрява. Сльози наповнюють очі, я намагаюся стриматися, але голос всередині кричить: "Це нечесно!".

— Сестро, — чую позаду тихий голос Вікторії. Вона підходить і сідає поруч, акуратно бере мою руку. Її дотик теплий, заспокійливий.

— Я не хочу цього шлюбу, — мій голос зривається, сльози починають капати на сукню. — Я думала, що вийду заміж за того, кого полюблю... Що сама вирішуватиму свою долю.

Вікторія дивиться на мене з сумом.

— Тато просто немає вибору... Я знаю, що це несправедливо, але хіба в нас колись було право вибору?

Я зітхаю, стискаючи її пальці.

— Але ж як він може так говорити? Як може просто віддати мене чужому чоловікові, навіть не питаючи, чи хочу я цього?

— Він боїться за нас, за родину... — Вікторія опускає очі.

— Я теж боюся, — зізнаюся пошепки. — Ти не чула, як він говорив зі мною... Йому байдуже, що я відчуваю. Для нього я просто частина угоди.

Вікторія обіймає мене, і я нарешті даю собі волю — плачу молодшій сестрі у плече, випускаючи весь відчай і безсилля.

За вікном світлішає, але в нашому домі темрява. Я звикла до цього мороку, до тьмяного світла свічок, що відкидають довгі, химерні тіні на стіни. Вже кілька місяців ми економимо на свічках. Борги такі великі, що скоро і вогонь в камінах будуть розкішшю. У домі сиро, холодно, запах вогкості змішується з ледь вловимим ароматом воску.

Вікторія ще досі поруч. Вона мовчить, розуміючи, що жодні слова не принесуть мені розради. Я обіймаю її, вдихаючи знайомий запах її волосся, що пахне сухими травами. Вона — моя єдина розрада в цьому хаосі.

Але ось у коридорі чується важка хода. Кроки гучні, впевнені, суворі. Двері до кімнати прочиняються, і на порозі з'являється батько. Його висока постать темніє в напівтемряві. Обличчя втомлене, змарніле, зморшки пролягли глибокими лініями. Колись він був могутнім, впевненим чоловіком, та борги зробили його слабким та виснаженим.

— Анастасіє, — його голос звучить різко, ніби лезо ножа. — Що за дитячі сльози?

Я підводжу голову, витираю обличчя долонею, і зустрічаю його погляд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍