Arachne - Дикий Захід , Arachne

Будинок Уайта знаходився на околиці, біля самого підніжжя пагорба, за яким починалася млява пустка. Це був старий будинок з дахом, що покосився, і облізлими стінами, які явно побачили багато бур. Лише тьмяне світло лампи пробивалося через щілину в фіранках, вказуючи на те, що господар ще не спить.

Джек постукав у двері три рази, чуючи, як глухий стукіт віддається всередині будинку. Через кілька секунд за дверима почулися кроки, потім скрип дверей.

- Хто там? — пролунав хрипкий голос, перш ніж двері повністю відчинилися.

Перед Джеком стояв старий з глибоко посадженими очима і сивою бородою, що нагадував обвітрену скелю — твердий, але з'їдений часом. То був Уайт, старий друг його брата.

— Джек МакКолл, — сказав Уайт, примружившись, наче оглядаючи його з голови до ніг. — Ти приїхав... Том казав, що ти прийдеш, якщо щось станеться з ним.

Джек кивнув головою, знімаючи капелюх.

— Так, старий, настав час дізнатися, що з ним сталося. Мені потрібні ключі від його будинку, я маю оглянути все сам.

Уайт повільно кивнув і відступив усередину будинку, жестом запрошуючи Джека увійти. Всередині було так само похмуро, як і зовні — дерев'яні балки рипіли від вітру, запах старого дерева змішувався із запахом тютюну та пилу. Стіни прикрашали старі фотографії та вицвілі карти, які, здавалося, давно втратили свою значущість.

- Сідай, Джеку, - Уайт показав на старе крісло біля каміна, де тліли останні вугілля. - Поговоримо.

Джек сів, а старий зайняв крісло навпроти, діставши з кишені штанів залізну зв'язку ключів. Він уважно подивився на них, перш ніж передати їх Джеку.

- Том був добрим хлопцем, - сказав Уайт, потираючи підборіддя. — Він був упертим, як і ти. Він знав, що щось недобре твориться в місті, надто багато дивних справ. Особливо з тим, що стосується контрабандистів та... індіанців.

Джек уважно подивився на старого, вловивши в його голосі особливу інтонацію при згадці індіанців.

- Твій брат вліз не туди, куди треба, - вів далі Вайт, знижуючи голос. — Він дізнався, що контрабандисти працюють із кимось із місцевих, можливо, з кимось впливовим. Але це все. Чутки ходять, що вони почали використовувати індіанців як розмінну монету. Підставляють їх, підігрівають ворожнечу між племенами і поселенцями, щоб відвернути увагу. Том був на крок, щоб розкрити всю схему.

- І що з індіанцями? - спитав Джек, відкидаючись у кріслі, відчуваючи, як все більше ниток сплітаються в один вузол.

Уайт хрипко зітхнув і потер шию, ніби згадуючи давні події.

— Усе почалося після останньої війни. Багато племен було винищено, а ті, хто залишився, змушені були тікати. Але Тінь Вітру... — Уайт замовк, ніби його ім'я було надто важким для вимови. - Він не відступив. Цей апач втратив усю свою родину, і його серце запекло. Тепер він живе лише для помсти. Він звинувачує поселенців за все і готовий знищити кожного, хто стане на його шляху. Його люди нападають на каравани, палять поселення. А контрабандисти підливають олії у вогонь, використовуючи цю ворожнечу у своїх цілях.

Джек зрозумів, що у цьому хаосі є система. Контрабандисти вичавлювали вигоду з ворожнечі, граючи на страхах поселенців та ненависті індіанців. Том був надто близький до істини, і за це його вбили.

- Думаєш, Тінь Вітра міг бути замішаний у вбивстві Тома? - спитав Джек, намагаючись зв'язати все докупи.

— Ні, — різко відповів Уайт. — Він не вбивав би твого брата. Тінь Вітру не вбиває просто так, його війна – це помста, але не особисті розбірки. Якби це був він, ми вже знали б. Ні, Джеку, це хтось інший. Контрабандисти зробили це. Вони знали, що Том збирає докази, і прибрали його зупинити.

Уайт подивився на Джека з сумішшю смутку та рішучості в очах.

— Але вони не очікували, що ти повернешся.

Джек стиснув ключі в руці і підвівся.

— Я не піду, доки не впізнаю правду, — його голос прозвучав твердо, і в ньому не було жодного сумніву.

Старий кивнув головою, коли Джек попрямував до дверей.

- Бережи себе, Джек, - додав Уайт на прощання. — У цьому місті більше ворогів, аніж друзів. І пам'ятай: не всі тут те, чим здаються.

Джек вийшов надвір, знову занурюючись у холод ночі та тишу. Ворожнеча між індіанцями та поселенцями, що підігрівається контрабандистами, ставала все більш небезпечною, і тепер він опинився в самому епіцентрі цього кривавого конфлікту. Тіні за кожним кутом нагадували йому про те, що будь-який крок може стати останнім.

Але дороги назад не було.

***

Будинок Тома стояв на околиці міста, наче старий сторож, давно забутий усіма. Темний, дерев'яний, з похилими стінами і дахом, на якому вітер розкидав зламані черепиці, він був, як і сам Санта-Феліз, зношений часом і бурями. Пильна дорога вела до будинку, її вузькі сліди губилися серед сухих кущів, а на тлі нічного неба його обриси здавались ще більш похмурими.

Джек йшов до будинку, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Кожен його крок луною віддавався в тиші. Будинок був оточений високим парканом, що в деяких місцях уже згнив, і лише старі ворота зі скрипом відчинилися перед ним, ніби щось запрошувало його всередину. Вітер знову налетів, розгойдуючи порвані фіранки на вікнах, які ляскали, як крила втомлених птахів.

Перед ганком стояли два кам'яні сходи, якими давно ніхто не ходив. Дерев'яні двері були покриті шаром пилу та відбитками часу – подряпини, вибоїни від куркулів або випадкових ударів. Здавалося, будинок просочився трагедією, що розгорнулася всередині. Джек завмер на мить, дивлячись на двері, і його рука стиснула залізний ключ, який дав йому Уайт.

Ще одне глибоке зітхання. Він уставив ключ у замок і повернув його. Старий механізм жалібно рипнув, але поступився, і двері повільно відчинилися, ніби не хотіли пускати чужого у свої стіни. Джек стояв у дверях, окинувши поглядом темряву всередині. Дивне відчуття нахлинуло на нього — наче щось зловісне причаїлося в повітрі, спогади про останні дні життя його брата.