Arachne - Дикий Захід , Arachne

— Я чув, що Тінь Вітру все ще поряд, — сказав Джек, пильно вдивляючись у Еллі, чекаючи на її реакцію. Тінь Вітру — апач, якого колись вона врятувала, але тепер, як ходили чутки, він став непримиренним месником.

Еллі заплющила очі на мить, її обличчя напружилося.

— Тінь Вітра був моїм другом, Джеку, але тепер... він змінився. Його серце сповнене люті, і він хоче тільки одного — помсти. Він ненавидить місто, ненавидить людей, які вбили сім'ю. — Вона відвела погляд, дивлячись у вікно на вмираючий захід сонця. - Але це не він убив Тома. Тінь Вітру не такий, як ті, кого ти шукаєш. Контрабандисти використовували його як щит, щоб відвернути увагу від себе.

Джек мовчав, спостерігаючи за її напруженим профілем. Він знав, що тут щось більше. Напруга між поселенцями та індіанцями була на межі вибуху. І якщо хтось використав це для своїх брудних справ, значить доведеться копати ще глибше.

— Ти не можеш туди йти один, Джеку, — нарешті сказала Еллі, повертаючи погляд на нього. — Ці люди небезпечні. А Тінь Вітра... він може напасти, якщо вирішить, що ти одна з причин його болю.

Джек одягнув капелюха назад і подивився їй у вічі.

— Я не маю вибору. Я знайду вбивць брата, і якщо прийде, борюся з тими, хто стане на шляху. Чи то контрабандисти, чи Тінь Вітру.

Еллі не одразу відповіла. Вона знала, що Джек був упертим, як мул, і його було не переконати. Але в її серці щось здригнулося. Можливо, пам'ять про те, як колись він урятував її в цьому місті, можливо, щось більше.

- Гаразд, - її голос пролунав тихіше. - Я допоможу тобі. Але не заради тебе. Заради Тома.

Вона відвернулася і попрямувала до дверей. Джек стояв ще кілька миттєвостей, відчуваючи, як слова Еллі ввібралися в його свідомість. У цей момент він усвідомив, що боротьба буде складнішою, ніж він думав.

- Я залишусь у домі Тома, - сказав Джек, його голос був твердим, майже похмурим. — Треба озирнутися, знайду щось, що могло залишитися непоміченим.

Еллі кивнула, її погляд на мить став м'якшим.

— Твій брат був гарною людиною, Джеку. Він заслуговує на те, щоб правда вийшла назовні. Після вечері скажу тобі, де ключі.

Джек важко зітхнув і пройшов назад до основної зали бару, сів за старий дерев'яний стіл біля вікна. Зовні повільно густішала ніч. Тіні тяглися вздовж вулиць, як темні змії, а курний вітер гнав перекотиполе по порожніх вуличках. Здавалося, саме місто Санта-Феліз вимерло, залишивши по собі лише привидів і шарудіння пилу.

Еллі швидко повернулася і мовчки поставила перед ним вечерю – просту тарілку тушкованого м'яса з картоплею та скибкою кукурудзяного хліба. Вона нічого не сказала, лише трохи торкнулася його плеча, даючи зрозуміти, що тепер він повинен відпочити хоча б трохи. У її жесті було щось людське, майже дбайливе, але обидва знали, що тут мало місця для сентиментальності.

Джек кивнув їй на знак подяки, і Еллі відійшла, залишивши його одного. Він узяв вилку і, не поспішаючи, почав їсти, не підводячи голови. Жував ​​повільно, майже механічно, але весь час тримав вухо гостро. У барі завжди були розмови, які варто було почути.

За сусіднім столом сиділо двоє чоловіків — згорблені, в пошарпаних капелюхах, вони тихо перемовлялися, кидаючи насторожені погляди на вхід. Джек уловив їхню розмову, але намагався вдавати, що не слухає.

- Бачив його? — прошепотів один, тримаючи в руках стару карту. - Це точно він, МакКолл. Говорять, брат Тома.

— Чорт забирай, так, я чув. — Другий чоловік насупився, його очі майнули у бік Джека. — Якщо він почне копати, нам усім доведеться йти. Ці МакКоли дуже багато знають. Том уже був на крок, щоб донести до шерифа.

Джек продовжував мовчки їсти, вдаючи, що не чує. Але всередині нього скипала рішучість. Том був вірним шляхом, і ці люди знали щось. Можливо, вони є контрабандисти, яких Том намагався викрити.

— Ти думаєш, що він знайде щось? — тихо спитав перший, опускаючи голос ще нижче.

— Не знаю, але якщо він хоч крок зробить у бік наших справ — вирушить за братом.

Після цих слів чоловіків замовкли, помітивши, що Джек трохи підняв голову, ніби відчули, що він уловив їхню розмову. Вони обмінялися швидкими поглядами і незабаром залишили бар, залишивши на столі кілька монет, які брязнули на дерев'яній поверхні.

Джек повільно доїв вечерю, залишивши порожню тарілку на краю столу. Його думки були зайняті словами цих людей. Він відчував, що напруга в місті дедалі більше розжарюється. Люди в Санта-Феліз знали, що щось йде не так, і в кожній розмові, у кожному погляді відчувався страх.

Еллі повернулася до столу, забираючи тарілку. Її очі затрималися на Джеку на секунду довше, ніж звичайно.

— Я чув розмови, — сказав він, дивлячись на неї, ніби чекаючи на підтвердження. — Люди тут щось приховують. Том був на вірному шляху, правда?

Вона не відповіла відразу, її обличчя залишалося безпристрасним.

— Можливо, — тихо відповіла вона, ледь помітно похитавши головою. — Але ти сам дізнаєшся, коли побуваєш у його домі. Там дещо лишилося.

Джек кивнув головою, підвівся і вдягнув капелюха. Його рука автоматично лягла на кобуру з револьвером, ніби нагадуючи про необхідність бути напоготові. Ніч за вікнами бару здавалася ще страшнішою, ніж раніше.

- Ключі у старого Уайта, - додала Еллі, коли він підійшов до дверей. - Він був другом Тома. Знайди його, він розповість тобі, що треба знати.

Джек кивнув їй на прощання і вийшов надвір. Холодний нічний вітер вдарив у обличчя, приносячи з собою пилюку і шарудіння пустельних доріг. Санта-Феліз був темний, ніби саме місто таїло секрети, які не хотів розкривати.

Ніч остаточно огорнула Санта-Феліз, перетворюючи місто на темний лабіринт тіней. Джек крокував пустельною вулицею, прямуючи до будинку старого Уайта. Вітер посилився, несучи з собою зловісний шерех, ніби попереджаючи, що за рогом може ховатись небезпека. Пил хльостав по його плащі, але він не звертав на це уваги - його думки були зосереджені на тому, що Еллі сказала про Тома і ключі.