Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Ти? Що ти таке кажеш, мамо!

— Так, винна, — вперто повторила вона, — мені не слід було погоджуватися на продовження вечірки, як Катя мене не вмовляла. Навіть твій тато сказав, що справу розвалять у суді, якщо я зізнаюся, що пішла з ними добровільно. Мене могли звинуватити, що я їх сама спровокувала.

— То чому ж пішла?

— Я... — вона запнулася, — я була закохана. Просто до зірочок в очах.

— У кого, мамо? — тепер уже я зблідла і запнулася, бо знала відповідь. — В одного з них? У мого можливого...

І замовкла. Не можу назвати батьком нікого з тих трьох, не повертається язик. 

Мама безпорадно кивнула і закрила руками обличчя. 

— Мене тоді багато хто підтримав. І з, як ти їх називаєш, мажорів теж. Якби я не поступилася, не піддалася на вмовляння батьків і не забрала заяву, все могло скластися по-іншому.

— Ти шкодуєш? — підняла я голову. — Шкодуєш, що поїхала і вийшла заміж за тата? Хіба тобі було з ним погано?

— Не тому, — похитала вона головою, — а тому, що без нас він був би щасливішим. 

Ми помирилися, я погодилася вступити в одинадцятий клас і закінчити ліцей, до якого її запросили викладати англійську мову. І де навчаються діти всієї столичної еліти від депутатів і чиновників до зірок шоу-бізнесу.

Найпрестижніший. Елітний. «Сотий».

Але я зроблю все, щоб не дати приводу жодному зарозумілому виродку. І до зустрічі з новим класом сьогодні повністю готова.

На мені окуляри з товстими скельцями, я спеціально перестала носити контактні лінзи. Обожнюю свій діагноз — міопія високого ступеня надійно ховає мене за окулярами.

Волосся затягнуте у хвіст, одяг навіть парадний я ношу тільки оверсайз, і він висить на мені мішком. Саме те для елітного ліцею.

Мама спочатку лаялася, потім плакала. Їй дуже хотілося, щоб я прийшла в ліцей красивою і ошатною.

— Машко, на кого ти схожа? Ми ж купили і сукню, і спідницю, навіщо ти одягла ці потворні штани? Ти ж дівчинка, а не андрогін!

— Зате ніхто не посміє сказати, що я в такому вигляді можу когось спровокувати, мам.

— Маш... Це крайність, хіба можна так буквально все сприймати? — розгублено прошепотіла вона.

Але я відмовчалася, і мамі довелося поступитися.

— У нашому ліцеї працюють прекрасні висококваліфіковані вчителі... — голос директорки звучить урочисто-переможно. 

Це правда, мама тричі ходила на співбесіду, потім її перевірила служба безпеки. І після всього з нею ще особисто зустрічалися власники ліцею Волинські. 

Наче її не вчителем англійської мови брали, а готували в секретні агенти.

Лінійка скоро закінчиться, у мене від страху пітніють долоні. Витираю об широкі штанини, але вони знову стають вологими. Я не боягузлива курка, але я боюся.

Не боюся бути аутом. Не боюся мажорів. Не боюся вимогливих вчителів і божевільного навантаження, яке тут обіцяють на кожному кроці.

Я боюся зустрітися з ним. З тим, хто вже два місяці міцно засів у голові. Боюся і водночас чекаю на нашу зустріч. 

Голос директриси раптом стає цілком звичайним, а не пафосним, там навіть відчуваються плаксиві нотки: 

— Нехай знання, здобуті в нашому ліцеї, стануть міцним підґрунтям для подальшої освіти, а вміння та навички допоможуть вам у дорослому й самостійному житті!

Плескаємо в долоні. Нарешті закінчилися нудні порожні промови. Над майданчиком здіймаються грона з жовтих повітряних кульок — їх уже давно не випускають у небо. Школи та ліцеї країни борються за екологію. 

Кулі красиво колишуться колонами навколо входу до ліцею. Лунає музика, всі жваво перемовляються, розбиваються по групках і прямують у будівлю. Раптово стає тихо.

Над жовтими колонами спливають дві великі кулі — фіолетова і червона. Алька змінюється в обличчі. Ліцеїсти переглядаються, у спрямованих на кулі поглядах помічаю цікавість, хвилювання і, здається, заздрість?

— Гра, — шепоче Алька, притискаючи долоні до щік, і безпорадно озирається навколо.

У нас в обох одночасно пілікають телефони. Дістаю свій, свайпаю. Навколо мене хлопці й дівчата лізуть у кишені та сумки. Майже весь ліцей витріщається в телефони.

Залипаю на екран. У месенджері висить повідомлення від безіменного користувача. 

«Відкрити». 

На фіолетово-червоному тлі лише два слова:

«Гра починається».

***

— Діти, в нашому класі новенька. Маша Зарічна, ласкаво просимо! — кураторка Олена Ігорівна підштовхує мене за плечі, і я опиняюся в центрі класу.

Відчуття, ніби стою гола. Відчуваю на собі оцінювальні погляди під шепіт однокласниць. Так і підмиває підняти руки й покружляти, щоб їм було краще видно.

Алька дивиться співчутливо, обличчя двох інших аутів нічого не виражають. Спортсмен Каменський, явний пофігіст, байдуже відвертається до вікна. Севка в окулярах, як і я, за ними нічого не зрозумієш.