Voron - Дім Жахів, Voron

— *Кирило! Наташа! Олексій! — закричав він, його голос лунав відлунням по пустих коридорах. — Допоможіть!
Сергій вискочив з кухні і кинувся по коридору, його серце калатало в грудях, немов збиралося вирватися назовні. Він різко повернув за кут, сподіваючись знайти укриття від жахливого створіння, яке, здавалося, дихало йому в спину.
У паніці він натрапив на невелику підсобну кімнату і вбіг усередину, гучно хлопнувши дверима. Всередині було темно і тісно, але він знав, що тут принаймні його не видно.
Стиснувшись у кутку, Сергій намагався приглушити дихання, прислухаючись до звуків за дверима. Кожен шелест, кожен звук дощу за вікном змушував його серце бити швидше. Він відчував, як страх охоплює його, як крижані щупальця.
Раптом двері в кімнату трохи відчинилися, і в щілину пробився світло. Сергій завмер, знаючи, що тепер йому нікуди тікати. Він притиснувся до стіни, намагаючись залишитися непоміченим.
Створіння, знаючи, що його жертва неподалік, увійшло в кімнату, не видаючи ні звуку. Його чорні лускаті ноги ступили на підлогу, і з кожною секундою воно наближалося до нього.
Коли воно стало прямо перед ним, Сергій міг розрізнити жахливі очі, що сяяли в темряві, як два червоних вогники. Створіння нахилило голову, його погляд пронизував його наскрізь.
— Ти не зможеш втекти від себе, — промовило воно, його голос став шепотом, що здавалося пронизаним самим жахом. — Я знаю твої страхи…
Сергій закрив очі, у його голові спливли образи — моменти, коли він був уразливим, коли його страхи поглинали його цілком. Він згадував, як у дитинстві боявся залишатися наодинці в темряві, як його переповнювало почуття безнадії та страху перед тим, що могло ховатися в тіні.
Створіння зробило крок ближче, його дихання стало холодним і тривожним, немов сама темрява окутала Сергія.
— Я дам тобі побачити твій страх у всій красі, — промовило воно, і раптово навколо них все почало змінюватися.
Темрява, в якій вони знаходилися, стала згущатися, і Сергій опинився в пастці, оточений привидами своїх власних страхів: його дитячі страхи, страхи втрати та самотності зливалися в одному жахливому видінні.
Він закричав, коли побачив власне відображення, спотворене жахом, і намагався відштовхнути його, але темрява лише стиснулася навколо нього, поглинаючи його цілком.
Раптом він зрозумів: він не лише загубився у своїх страхах — він став їхнім в'язнем.
Створіння, спостерігаючи за його муками, тихо засміялося, і звук цього сміху відлунював у його голові.
— Ти тепер мій, — промовило воно, і все навколо поринуло в темряву.
Сергій опинився в пастці, оточений тінями власних страхів. Навколо нього лунали шепоти — привиди його минулого, які спливали в свідомості, кожен з них висвітлював його найглибші страхи.
Його страхи не були абстрактними: це були конкретні події, моменти, які він хотів би забути. На мить перед ним з'явився образ його молодшої сестри, що стояла на краю урвища. Спогад про той день, коли він не зміг її врятувати, охопив його, як крижані ланцюги. Він пам'ятав, як вона, сміючись, підбігала до краю, і як його власна безпорадність залишила його в глибокому відчаї.
— Ти був не в змозі її врятувати, — прозвучав голос створіння, яке, здавалося, читало його думки. — Ти знаєш, що міг зробити більше, але… ти лише стояв і дивився.
Сергій спробував відволіктися, але його власна свідомість повернула його до того злощасного моменту. Він пам'ятав, як її крики лунали в його голові, як він стояв там, паралізований страхом, не знаючи, що робити.
— Ти не впорався з її страхами, і тепер ти заплатиш за це, — прошептало створіння, наближаючись до нього, немов збираючись поглинути його жах.
У цей момент темрява навколо нього згущалася, перетворюючи його страхи на зловісні образи: його сестра, що падає в безодню, і його власне обличчя, спотворене жахом, що відображалося в очах створіння. Він бачив, як тінь забирає її, і це було схоже на повторюваний кошмар.
— Ти — зрадник, — знову промовило створіння, і його слова були просочені крижаним ядом. — Ти залишився сам і втратив її. Тепер ти помреш, як вона, в відчаї та страху!
Сергій, не в змозі впоратися з хвилею гіркоти, відчаю та страху, закрив очі. Він хотів піти, але його тіло було прикуто до землі, наче він сам став жертвою своїх спогадів.
Створіння наблизилося до нього, і його темна форма окутала Сергія. Воно дивилося йому в очі, занурюючи його в безодню страху.
— Ти не зможеш втекти від своїх помилок, — прошептало воно, коли страх стиснувся навколо нього, як жадібні щупальця, пронизуючи його серце холодом. — Тепер ти назавжди залишишся тут, один…
В цей момент темрява поглинула Сергія, і його крики про допомогу розчинилися в повітрі, коли він був втраченим назавжди, залишивши лише безмовність, пронизану глухими звуками дощу за межами цього зловісного місця.

ПОЛЮВАННЯ

Олексій і Марина, біжучи з холу, опинилися в довгому коридорі, який здався безкінечним. За спинами вони чули віддалені звуки — можливо, це були крики Сергія, але тепер це звучало як відлуння, що віддалялося від них.
 

— *Ми не можемо залишатися тут! — вигукнула Марина, її голос тремтів від страху. — Потрібно знайти вихід!
— Згоден, — відповів Олексій, оглядаючись. — Давай пошукаємо сходи. Можливо, там є спосіб вибратися звідси.
Вони бігли коридором, і кожен рух був сповнений передчуття. Раптово ззаду пролунав різкий тріск, і в повітрі роздався жахливий сміх, який змусив кров застигнути в жилах.
— Що це було?! — вигукнула Марина, і її очі наповнилися жахом.
Олексій різко обернувся, і його серце завмерло: в кінці коридора з'явилася тінь, форма якої була розмитою, але явно зловісною.
— Швидше! — закричав він, схопивши Марину за руку. Вони побігли далі, але звуки кроків слідували за ними, наче створіння насолоджувалося їхнім страхом і готувалося до атаки.
З кожним кроком Олексій відчував, як холодне дихання смерті наближається, і страх охоплював його. Їхня посилююча паніка змусила їх рухатися швидше, але коридор здавався безкінечним, ніби дім намагався утримати їх у своїх стінах.
Коли вони досягли сходів, Олексій, потягнувшись до перил, помітив, що сходи були вкриті товстим шаром пилу та павутини, ніби тут ніхто не ступав давно.
— Ми повинні піднятися, — промовив він, намагаючись приглушити внутрішню панічну хвилю. — Можливо, там є вихід на горище або мансарду!
Марина кивнула, але її обличчя було блідим від страху.
Піднімаючись по сходах, вони чули, як на нижньому поверсі щось гримить, і кожен крок наближав їх до того, що ховалося в тіні. Раптово на нижньому поверсі пролунав звук, немов щось важке впало на підлогу.
— Що це було?! — прошептала Марина, стиснувши його руку ще міцніше.
Олексій подивився вниз, але через темряву не зміг нічого розгледіти.
— Я не знаю, але ми не можемо залишатися тут! — вигукнув він.
Вони досягли другого поверху, і Олексій з Мариною опинилися в довгому коридорі, який також здавався пустим.
Раптово двері почали різко відкриватися і закриватися самі по собі, а потім світло, здавалося, стало меркнути. Наче сам дім намагався поглинути їх.
— *Це не може бути правдою! — вигукнула Марина, її очі розширювалися від страху. — Ми повинні йти!
Як тільки вони намагалися добратися до кінця коридора, тінь з їхніх кошмарів з’явилася на стіні, і голос створіння лунав у повітрі:
— Ви не зможете уникнути своєї долі!
Олексій, відчуваючи, як адреналін закипає в його крові, потягнув Марину за собою.
— Тікаємо! — закричав він, і вони помчали в темряву, залишаючи позаду страх, що мчав за ними.
Олексій і Марина, вибравшись в одну з кімнат, швидко закрили за собою двері, притиснувшись до неї плечима. Серця калатали в унісон, і їхнє дихання звучало як глухі удари в тиші.
— Ми трохи відірвалися від нього, — промовив Олексій, дивлячись на Марину. — Нам потрібно… нам потрібно заспокоїтися.
Вона кивнула, але її очі все ще палахкотіли від страху. Навколо панувала гнітюча тиша, і лише дощ за вікном нагадував про те, що світ все ще існує.
Олексій, відчуваючи, як напруга наростає, раптом відчув бажання скуштувати момент спокою, хоч і тимчасового. Він зробив крок до Марини, обняв її і, нахилившись, прижався губами до її губ.
Спочатку вона здивовано відсторонилася, але, дивлячись у його очі, зрозуміла, що це єдиний спосіб відволіктися від страху.
— Зараз не час, Олексію, — прошептала вона, але її голос звучав невпевнено.
— *Я знаю, але… — продовжував він, не відриваючи губ від її. — Ми можемо хоч на мить забути про це.
Він знову поцілував її, і цього разу вона відповіла, прижавшись до нього, ніби шукала захист від жахів, які все ще могли бути за дверима. Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку, і, на мить, весь страх і жах, що охоплював дім, розчинився в цьому моменті.
Але це відчуття спокою тривало недовго. Раптом за дверима пролунав гучний тріск, і Олексій відірвався від Марини, його серце знову закалатало в грудях.
— Що це?! — злякалася вона, втискаючись у нього.
Олексій тихо підійшов до дверей, притиснувши вухо до їхньої поверхні. За ними знову пролунав жахливий сміх створіння, воно вже було ближче, ніж вони припускали.
— Воно знайшло нас, — прошептав Олексій, його голос тремтів від страху.
Поки вони стояли в розгубленості, Олексій відчув, як за дверима проникає холодний вітер, і його впевненість почала зникати.
— Нам потрібно втікати звідси, — промовив він, його голос став більш рішучим. — Поки ще не пізно.
Марина кивнула, але її погляд був сповнений тривоги.