Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

І тоді, коли більше не було жодних викриттів, розчаровані ЗМІ втратили цікавість до Алісії Беренсон. Вона приєдналася до решти вбивць, відомих на короткий час, чиї обличчя ми пам’ятаємо, але імена забули.

Треба сказати, не всі ми. Деякі люди — і я також — досі цікавляться міфом Алісії Беренсон і її тривалим мовчанням. Як психотерапевту, мені було очевидно, що через смерть Ґебріела вона зазнала серйозної травми, і це мовчання було проявом цієї травми. Не в змозі змиритися з тим, що вона накоїла, Алісія почала барахлити і заглухла, наче зламана автівка.

Я хотів допомогти їй почати усе заново — допомогти Алісії розповісти свою історію, зцілитися та одужати. Я бажав відремонтувати її.

Не хочу здаватися хвальком, але я відчував себе достатньо кваліфікованим, щоб допомогти Алісії Беренсон. Я судо­вий психотерапевт і працював із найбільш постраждалими й уразливими членами суспільства. І щось в історії Алісії торкало мене особисто — від самого початку я відчував до неї глибоке співчуття.

На жаль, тоді я працював у лікарні «Броадмур», і тому лікування Алісії лишалося — мало лишатися — тільки фантазією, якби несподівано не втрутилася доля.

Приблизно через шість років після того, як Алісію помістили у «Ґроу», в них звільнилося місце судового психотерапевта. Щойно побачивши оголошення, я зрозумів, що не маю вибору. Я довірився інстинкту і надіслав резюме.

3

Мене звати Тео Фабер. Мені сорок два роки. І я став психотерапевтом, бо моє життя було лайном. Це правда, хоча не це я сказав на співбесіді, коли мене про це запитали.

— Як гадаєте, що привело вас до психотерапії? — поцікавилася Індіра Шарма, дивлячись поверх своїх окулярів, у яких вона скидалася на мудру сову.

Індіра була психотерапевтом-консультантом у «Ґроу». Їй було за п’ятдесят, вона мала кругле привабливе обличчя і довге чорне, як смола, волосся із сірими пасмами. Вона всміхнулася до мене, наче заспокоюючи, що це просте запитання, розминка перед більш хитромудрими питаннями.

Я завагався. Я відчував, що всі учасники співбесіди див­ляться на мене. І продовжував підтримувати зоровий контакт, розповідаючи сльозливу історію про те, як підлітком працював неповний робочий день у будинку для літніх людей; про те, як з’явилося зацікавлення психологією, як я подався до аспірантури з психотерапії й так далі.

— Гадаю, я хотів допомагати людям, — сказав я, знизавши плечима. — Так, думаю, саме це.

Насправді це було маячнею.

Звісно, я хотів допомагати людям. Але це була другорядна мета, зокрема коли я почав проходити практику. Справж­ня мотивація була винятково егоїстичною. Я шукав спосіб допомогти самому собі. Я вважаю, що більшість людей займаються психічним здоров’ям із тієї ж причини. Ми тягнемося до цієї професії, бо самі постраждали, ми вивчає­мо психологію, щоб зцілити себе. Готові ми визнати це чи ні — то вже інше питання.

Як і всі люди, перші роки життя ми не запам’ятовуємо. Ми уявляємо, що з’являємося із первісного туману повністю сформованими особистостями, як, приміром, Афродіта виходить з морської піни. Та завдяки новітнім дослідженням мозку ми знаємо, що це не так. Ми народжуємося із напівсформованим мозком — це більше нагадує шматок глини, ніж олімпійську богиню. Психоаналітик Дональд Віннікотт стверджував: «Не існує такого об’єкта, як немовля». Розвиток наших особистостей відбувається не в ізоля­ції, а у взаємодії — нас формують і шліфують небачені, забуті сили, а саме наші батьки.

Це лякає з очевидних причин: хтозна, яких принижень, мук і образ ми зазнали, перш ніж з’явилася наша пам’ять. Наша особистість формувалася без нашого відома. Наприклад, я зростав нервовим, заляканим і тривожним. Здавалося, ця тривожність передувала моєму життю й існувала незалежно від мене. Та я підозрюю, що виникла вона завдяки стосункам із батьком, поряд з яким я ніколи не почувався в безпеці.

Татові непередбачувані безпричинні спалахи гніву перетворювали будь-яку ситуацію, хоч яку безпечну, на потенційне мінне поле. Безвинне зауваження чи думка про щось, яка відрізнялася від його, спускали гачок батькового гніву і запускали серію вибухів, від яких годі було сховатися. Від його крику будинок здригався, а голос переслідував мене дорогою нагору до моєї кімнати. Я прослизав під ліжко і притулявся аж до самої стіни. Я вдихав суміш повітря і пилу та молився, щоб цегла проковтнула мене і я зник. Але батькова рука хапала мене й витягувала назовні, де на мене чекав кінець. Тато знімав ремінь, і перед кожним ударом той свистів у повітрі, щоразу обпікаючи моє тіло. Побиття закінчувалося так само раптово, як і починалося. Мене відпускали, і я падав на підлогу. Наче лялька, відкинута розгніваним малюком.

Я ніколи не міг зрозуміти, чим викликав цю лють або чим заслужив таке. Тоді я спитав маму, чому батько зав­жди такий злий на мене, а вона розпачливо знизала плечима і відпо­віла: «Звідки я знаю? Твій батько цілком божевільний».

Сказавши, що він божевільний, мама не жартувала. Якби батька сьогодні оглянув психіатр, підозрюю, він би діагностував розлад особистості — хворобу, що татові навіть не намагалися лікувати. У результаті я отримав дитинство і юність, де панували істерики та фізичне насилля; погрози, сльози і розбите скло.

Звісно, були й радісні миті, зазвичай коли батько був далеко