Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

від дому. Пам’ятаю, одного разу взимку він поїхав у відрядження на місяць до Америки. Тридцять днів ми з мамою мали необмежену свободу дій у будинку і саду без батькового пильного ока. Тоді у грудні в Лондоні сильно сніжило, і весь наш сад був укритий товстим білим килимом. Ми з мамою зліпили сніговика. Не знаю, свідомо чи несвідомо, та ми зробили його, щоб він заміняв нашого від­сутнього господаря. Я охрестив його Татом, і, з великим черевом, двома чорними камінцями замість очей та двома кривими гілочками замість насуплених брів, він справді був моторошно схожий на батька. Ми довершили образ батьковими рукавицями, капелюхом і парасолькою. А тоді почали несамовито закидати його сніжками, регочучи, наче пустотливі дітлахи.

Тієї ночі була сильна буря. Мама лягла в ліжко, я вдав, що сплю, а потім вислизнув у сад і довго стояв під снігопадом. Я простягав руки і ловив сніжинки, дивлячись, як вони тануть на моїх пальцях. Я одночасно відчував і радість, і розчарування, і якусь дивну правду, якої не міг виразити; мій словниковий запас був дуже обмежений, а слова заплутались у павутинні, та годі було їх дістати. Мені зда­валося, що, хапаючись за сніжинки, я хапаюся за щастя; нібито володію чимось, що миттєво зникає. Це нагадувало про те, що за межами будинку існує цілий світ: світ величезної та неймовірної краси, світ, якого на той час я не міг осягнути. Ті спогади постійно поверталися впродовж багатьох років. Мабуть, через страждання, що оточували мене, та коротка мить свободи здавалася ще яскравішою, крихітним промінчиком світла в темряві.

Я зрозумів, що моєю єдиною надією вижити було віддалитися — як фізично, так і психічно. Я мав поїхати далеко-далеко. Лише тоді міг бути в безпеці. У вісімнадцять років я отримав такі оцінки, які гарантували місце в університеті. Я покинув домашню в’язницю в Сурреї 6 і думав, що став вільним.

Я помилявся.

Тоді я цього не знав, але було вже запізно: я пропустив крізь себе проблеми з батьком і він глибоко засів у мою підсвідомість. Байдуже, як далеко я втікав, я завжди ніс його з собою. Мене переслідував пекельний, невблаганний хор фурій, і всі вони співали батьковим голосом — пронизливо кричали, що я нікчема й невдаха.

На першому курсі університету, тієї холодної зими, голоси стали настільки жахними й паралізуючими, що повністю контролювали мене. Скутий страхом, я не міг вийти на вулицю, спілкуватися чи заводити друзів. Це було безнадійно. Я зазнав краху, потрапив у пастку. Я був загнаний у кут, і виходу не було.

Підвернулося тільки одне рішення.

Я ходив від фармацевта до фармацевта, купляючи упаковки парацетамолу. Брав лише кілька пачок за раз, щоб уникнути підозри, хоча мені не треба було хвилюватися. Ніхто не звертав на мене уваги. Я був наче невидимим, яким і почувався.

У кімнаті було холодно, тож онімілими пальцями я незграбно розривав упаковки. Потрібні були величезні зусилля, щоб проковтнути всі таблетки. Та я щосили ковтав їх, таблетку за гіркою таблеткою. Потім я заповз на своє не­зручне вузьке ліжко, заплющив очі й почав чекати смерті.

Але смерть не приходила.

Натомість мої нутрощі пронизав пекучий нестерпний біль. Мене зігнуло в дугу, і я почав блювати жовчю й напівперетравленими таблетками просто на себе. Я лежав у темряві, а в животі палав вогонь, здавалося, цілу вічність. І тоді, повільно, у темряві, до мене дійшло.

Я не хочу помирати. Ще ні, не зараз, я ще не пожив.

І це дало мені певну надію, хоч би туманну й розмиту. Хай там як, та я зрозумів, що не зможу пройти через це сам: мені потрібна допомога.

І я знайшов її — в образі Рут, психотерапевта з університетської консультаційної служби. Це була сива повненька жіночка, більше схожа на бабусю. Вона мала співчутливу усмішку — усмішку, в яку я хотів вірити. Спочатку Рут гово­рила небагато. Вона лише слухала те, що я розповідав. Я говорив про своє дитинство, дім, батьків. І доки я розповідав, то виявив, що хай якими тривожними деталями ділився, я нічого не відчував. Я був відділений від своїх емоцій, як-от рука відділена від зап’ястка. Я ділився болючими спогадами і описував спробу самогубства — та нічогісінько не відчував.

Час від часу я дивився в обличчя Рут. Коли вона слухала мене, в її очах бриніли сльози. Це важко зрозуміти, але ті сльози були не її.

Вони були мої.

Тоді я цього не розумів. Але саме так і працює терапія. Пацієнт передає свої болючі почуття терапевту, і лікар тримає усе, що хворий боїться відчувати, та відчуває замість нього. І тоді, дуже поступово, повертає пацієнту його сутність. Так, як Рут повернула мені мене.

Ми з Рут зустрічалися протягом кількох років. Вона була єдиною постійною людиною в моєму житті. Через неї я засвоював новий тип відносин, що ґрунтувався на взаємній повазі, чесності та доброті — жодних звинувачень, гніву й насилля. Я поволі почав відчувати себе інакше — менше спустошеним, менше наляканим, більше здатним відчувати. Ненависний внутрішній хор ніколи повністю не покидав мене, але тепер у мене був голос Рут, завдяки якому я опирався і менше звертав увагу на хор. У результаті голоси в моїй голові стали тихішими і на деякий час зникли. Я відчував спокій, а іноді навіть щастя.

Було очевидно, що психотерапія буквально врятувала моє життя.