Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

перед мольбертом і полотном, тримаючи пензель. Гола. Її тіло зображено у старанно промальованих деталях: пасма довгого рудого волосся спадають на худорляві плечі, під напівпрозорою шкірою помітні блакитні вени, на обох зап’ястках — свіжі шрами. Поміж пальців вона тримає пензель. Краплями стікає червона фарба — чи це кров? Алісія зображена під час процесу малювання, та на полотні — порожнеча, як і на її обличчі. Голова повернута через плече, й Алісія дивиться просто на нас. Рот роззявлений, губи розтулені. Жодного звуку.

Під час суду Жан-Фелікс Мартін, директор невеличкої галереї у Сохо 5, де виставлялися роботи Алісії, ухвалив суперечливе рішення, яке більшість людей охрестила сенсаційним і моторошним: показати на виставці картину «Алкеста». Оскільки художниця перебувала в той час на лаві підсудних за вбивство свого чоловіка, вперше в історії галереї біля входу вишикувалася черга.

Я стояв разом з іншими поціновувачами мистецтва, яким аж свербіло від цікавості, й чекав на свою чергу під неоновим червоним світлом сусіднього секс-шопу. Один за одним ми поволі заходили всередину. Опинившись у галереї, ми усім стадом попрямували до картини, наче збуджений натовп на ярмарку, який поспішає до будиночка з привидами. Зрештою я опинився в першому ряду і зіткнувся з «Алкестою».

Я дивився на картину, уп’явшись поглядом в обличчя Алісії, намагаючись розтлумачити бодай щось у її очах, намагаючись зрозуміти — але портрет не корився. Алісія дивилася на мене у відповідь — лише маска — нечитабельна, непробивна. У виразі її обличчя я не міг угадати ані невинності, ані провини.

У інших не було труднощів у прочитанні картини.

— Істинне зло, — прошепотіла жіночка позаду мене.

— Хіба не так? — погодилася її супутниця. — Холоднокровне стерво.

Я подумав, що це трохи несправедливо, зважаючи на те, що провина Алісії ще не доведена. Та насправді вирок було дано наперед. У заголовках газет вона від самого початку була злочинкою: жінка-вамп, чорна вдова. Монстр.

Факти дуже прості: Алісію знайшли одну з тілом Ґе­бріела, на зброї були лише її відбитки пальців. Не було жодних сумнівів у тому, що саме вона вбила Ґебріела. З іншого боку, питання чому вона його вбила залишалося таємницею.

Убивство обговорювали у ЗМІ, причому в пресі, радіопередачах і ранкових ток-шоу висловлювали різні версії. Запрошені експерти пояснювали, засуджували і виправдовували дії Алісії. Можливо, вона була жертвою домашнього насилля, яке, звісно, зайшло надто далеко, і жінка вибухнула. За іншою теорією, секс-гра пішла не так — чоловіка ж знайшли зв’язаного, хіба ні? Деякі підозрювали, що до вбивства Алісію привели старі добрі ревнощі — може, інша жінка? Але на суді брат Ґебріела описав його як вірного чоловіка, який щиро кохав свою дружину. Тоді як щодо грошей? Алісія від його смерті не мала великої користі; вона успадкувала значні статки від свого батька.

І так тривало довго: нескінченні спекуляції — жодних відповідей, тільки ще більше питань про мотиви Алісії та її подальше мовчання. Чому вона відмовляється говорити? Що це означає? Чи вона щось приховує? Чи захищає когось? Якщо так, то кого? І чому?

Гадаю, що тоді, коли усі говорили, писали і сперечалися з приводу Алісії, в основі цього шалено гучного резонансу була порожнеча — мовчання. Мовчання сфінкса.

Під час судового процесу суддя Альверстон украй вороже сприйняв постійну відмову Алісії говорити. «Невинні люди, — зазначив він, — зазвичай кричать про свою невинуватість, голосно і досить часто». Алісія не лише мовчала, а й не виявляла помітних ознак каяття. Під час суду вона жодного разу не заплакала — цей факт зчинив галас у ЗМІ. Її обличчя залишалося байдужим, холодним. Крижаним.

У захисту вибір був невеликий, тому вони зробили заяву про обмежену осудність: в Алісії була довга історія психічних розладів, що, як стверджувалось, почалися ще у дитинстві. Суддя багато що сприйняв за чутки і відхилив, але зрештою прислухався до Лазаря Діомеда, професора судової психіатрії Імперського коледжу Лондона та керівника клінічного відділення «Ґроу» — судово-медичної установи під охороною у Північному Лондоні. Професор Діомед стверджував, що відмова Алісії розмовляти вже сама собою є доказом глибокого психічного розладу — і вирок має бути відповідний.

Це був радше обхідний спосіб сказати те, що психіатри не люблять говорити прямо.

Діомед засвідчив, що Алісія була божевільною.

Це було єдиним поясненням із бодай якимось сенсом: бо навіщо прив’язувати коханого чоловіка і стріляти йому в обличчя з близької відстані? А потім не виявляти каяття, не надавати пояснень, навіть не говорити? Вона напевно була божевільною.

Мусила бути.

Зрештою суддя Альверстон прийняв заяву про обмежену осудність і порадив присяжним наслідувати його приклад. Згодом Алісію помістили до «Ґроу» — під нагляд того самого професора Діомеда, чиє свідчення настільки вплинуло на суддю.

Правда в тому, що якби Алісія не була божевільною та її мовчання було лише виставою для присяжних, тоді б це спрацювало. Жінка уникла тривалого тюремного ув’язнення, а якщо вона пройде повну програму відновлення, то може через кілька років вийти на волю. Напевно, тепер настав час починати вдавати те відновлення? Казати трохи слів тут і там, потім іще кілька; поволі виявляти щось типу каяття? Але ні. Минали тиждень за тижнем, місяць за місяцем, роки — а Алісія досі не заговорила.

Як води в рот набрала.