Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Про дії Алісії відомо небагато. Наближалася виставка, і жінка була заклопотана роботою. Ймовірно, вона весь день писала картини в літньому будиночку в кінці саду, який нещодавно перетворила на студію. Зйомки Ґебріела тривали довше, ніж зазвичай, і додому він повернувся не раніше за 11-ту вечора.

Через півгодини їхня сусідка Барбі Гелмен почула кілька пострілів. Вона зателефонувала в поліцію, і об 11:35 вечора з відділка у Гаверсток-Гілл виїхала патрульна машина. За три хвилини поліцейські наблизилися до будинку Беренсонів.

Вхідні двері були відчинені. У будинку панувала непроглядна темрява, жоден освітлювальний прилад не працював. Офіцери поліції пройшли коридором до вітальні. Вони освітили кімнату переривчастими променями світла від ліхтариків. Алісію знайшли біля каміна. У своїй білій сукні у світлі ліхтарів вона скидалася на привид. Здавалося, Алісія не помічала присутності поліції. Вона стояла нерухома й заклякла — немов крижана скульптура — із дивним переляканим виразом обличчям, ніби зіткнулася з якимсь небаченим жахіттям.

Рушниця лежала на підлозі. Поряд, у тіні, нерухомо сидів Ґебріел, прив’язаний до стільця шнурівкою за щиколотки і зап’ястки. Спочатку офіцери подумали, що він живий. Голова трохи нахилена вбік, ніби чоловік був непритомний. Утім, промінь ліхтарика виявив, що Ґебріелу кілька разів вистрілили в обличчя. Його привабливі риси зникли назавжди, лишивши по собі обвуглену чорну криваву кашу. Стіна позаду нього була забризкана осколками черепа, мізками, волоссям і кров’ю.

Кров була скрізь. Вона струменіла із замащених стін і темним струмочком текла по підлозі, просочуючись крізь щілини дерев’яних дощок.

Поліцейські припустили, що це кров Ґебріела, та її було забагато. Тоді у світлі ліхтаря щось зблиснуло — ніж, який лежав на підлозі біля ноги Алісії. Знову направивши ліхтарі на жінку, офіцери побачили, що її біла сукня також забризкана кров’ю. Поліцейський схопив Алісію за руки й підніс їх до світла. На зап’ястках були глибокі свіжі порізи. Вени сильно кровоточили.

Алісія опиралася спробам врятувати їй життя, знадобилося три офіцери, щоб втримати її. Жінку відвезли до лікарні «Роял Фрі», яка розміщувалася поряд. Вона ослабла і дорогою до лікарні знепритомніла. Алісія втратила багато крові, але вижила.

Наступного дня вона лежала у ліжку в окремій палаті. Поліція допитала її в присутності адвоката. Алісія весь час мовчала. Її бліді знекровлені губи час від часу тремтіли, та не видавали ні слів, ні звуків. Вона не відповіла на жодне запитання. Вона не могла і не хотіла говорити. Алісія не заговорила й тоді, коли їй оголосили звинувачення в убивстві Ґебріела. Вона мовчала, коли її узяли під арешт. Алісія відмовлялася заперечити свою провину чи визнати її.

Вона ніколи більше не говорила.

Її тривале мовчання перетворило цю історію з банальної побутової трагедії на щось значно величніше: таємницю, загадку, яка захопила перші сторінки газет і привернула увагу суспільства на наступні кілька місяців.

Алісія мовчала — та зробила одну заяву. Картину. ­Вона почала малювати, коли її виписали з лікарні й помістили під домашній арешт перед судом. Зі слів медсестри психіатричної лікарні, призначеної судом, Алісія практично не їла і майже не спала. Усе, що вони робила, — це малювала.

Зазвичай на те, щоб почати нову картину, в Алісії йшло кілька тижнів, навіть місяців. Вона робила незліченні ескізи, створювала і змінювала композиції, експериментувала з кольорами і формою. Це було довге визрівання із тривалим народженням, оскільки художниця старанно наносила кожен мазок. Утім, Алісія різко змінила свій звичний творчий процес і завершила картину за кілька днів після вбивства чоловіка.

Для більшості цього було досить, щоб почати засуджувати її: повернення до студії так швидко після смерті Ґебріе­ла свідчило про надзвичайну нечулість. Про жахливу відсутність каяття холоднокровної вбивці.

Можливо. Та не забуваймо, що хоч Алісія і могла бути вбивцею, вона також була художницею. У тому, що вона схопила пензлі й фарби та виразила свої складні емоції на полотні, є сенс — принаймні для мене. Тож не дивно, що цього разу картину вона написала надзвичайно легко; якщо горе можна назвати легким.

Це був автопортрет. У нижньому лівому куті полотна блакитними літерами грецької абетки Алісія написала назву.

Одне слово:

АЛКЕСТА.

2

Алкеста — це героїня грецького міфу. Однієї з найсумніших історій кохання. Алкеста добровільно жертвує власним життям заради свого чоловіка, Адмета, помираючи замість нього, коли ніхто більше не погодився цього зробити. Було незрозуміло, як бентежний міф про самопожертву був пов’язаний із ситуацією Алісії. Справжнє значення цього натяку деякий час лишалося для мене невідомим. До того дня, коли з’ясувалася правда…

Та я занадто поспішаю. Біжу поперед батька в пекло. Треба почати спочатку і дати подіям говорити самим за себе. Я не повинен надавати їм певного забарвлення, перекручува­ти чи брехати. Я рухатимуся крок за кроком, повільно і обережно. Але з чого почати? Мені варто представитися, та, мабуть, не зараз; зрештою, не я герой цієї розповіді. Це історія Алісії Беренсон, тож я мушу почати з неї — і з «Алкести».

На автопортреті Алісія перебуває у своїй студії вдома в перші дні після вбивства. Вона стоїть