Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

Чекати їм того горе-сина довелось не довго. За п’ятнадцять хвилин, до зупинки на яку вони підійшли, під'їхав сірий Субару. Її водій вийшов на вулицю, аби забрати в мами пакети.  Він нахилився, аби вона змогла поцілувати його в щоку, а потім чоловік звернув увагу на те, що вона була не одна.

— Ти вирішила запросити гостей? — привітно посміхнувся Таїсії він.

— Синку ти не уявляєш, у цієї дівчини, Тасічки, трапилась біда. Вона їхала в автобусі, але він її залишив і поїхав разом з речами, а тепер їй ніде ночувати, — жінка тараторила так швидко, що навіть сама винуватиця розповіді не всі слова розбирала, але певно її син справлявся краще.

— Ти тепер всіх знедолених додому тягтимеш, не тільки котів і собак?  — роздратовано запитав він Марію Олександрівну, як тільки та завершила свою розповідь. — А раптом вона шахрайка? Тобі що минулого разу не вистачило?

— Гей, я не шахрайка, — обурилась дівчина, міцніше перехоплюючи ремінець від сумки, та вже намірившись піти. — Вибачте, Маріє Олександрівно, але я казала вам, що це не найкраща ідея. Дякую вам за все.

Жінка схопила Тасю за руку, повертаючись до сина.

— Ну яка вона шахрайка, Женю, ти глянь лише в її оченята. Добра душа, — чоловік поглянувши на ту дівчину, що сподобалась його матері, а потім закотив очі.

— Які очі, мамо? Яка душа? А як вона винесе нам пів хати? 

Тася знову спробувала вирвати руку, але жінка міцно тримала її, не даючи можливості втекти.

— Нічого вона не винесе, — суворо глянула на нього. — Отже так, ця дівчина їде з нами, хочеш ти того чи ні. Це моє останнє слово.

Євгену нічого не залишалось, як погодитись з матір’ю. Він говорив їй вже раніше, що не варто було бути настільки довірливою до світу та наївною. Але вона знову за своє. Чоловік глибоко вдихнув, пообіцявши собі пильно стежити за дівчиною,  а вдома ще раз поговорити з матір’ю, тільки там в нього вже буде підтримка в обличчі братів. 

Відкривши жінкам двері, він зайняв своє місце, і з гучним сопінням, яке заглушило шум двигуна, виїхав на дорогу, під материне буркотіння.

— Ти вибач мені, доню. Виростила сина товстолоба. Тепер доводиться червоніти за нього, — вона накрила долоню дівчини, заглядаючи їй у вічі.

— Може скасуємо все, поки не пізно? — невпевнено промовила вона, але бачачи рішучість жінки їй допомогти, вирішила погодитись, а завтра вже може вони й домовляться про щось.