Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

Розділ 2

— Що полюбляє ваш онук? — дівчина зглядувалась, в пошуках найближчого дитячого магазину.

— Робити мені нерви, — засміялась жінка, веселячи такою відповіддю саму Тасю.

— Це вони всі люблять, — лагідно промовила вона. 

Тася давно хотіла дітей. У них з нареченим не виходило завагітніти. Хоча за плечима були майже два роки невдалих спроб. І хоч численні лікарі, до яких вони звертались говорили їм, що пара здорова, але результатів не було.

Зараз, повертаючись до ранішніх подій, вона розуміла, що все це було на краще. Тася уявила, що вона могла завагітніти від людини, яка її не заслуговувала, і це змусило дівчину здригнутись від неприємних відчуттів.

— Він дивиться про якогось Беззубика, — загадала раптом Марія Олександрівна, не звертаючи увагу на дівчину. — Кожного дня про нього розповідає. Я скільки не дивилась на ту ящірку, все одно не розумію, щоб таке можна було купити, щоб воно було схоже на оте.

Тася задумалась, що ж би можна було вигадати. Вона не часто вітала хлопчиків, у всіх її знайомих подруг народились дівчатка, тому з цим дійсно були проблеми.

— Святкування плануєте велике? — зупинила вона жінку.

— Та ні, лише для родини. Ну може сусідських діток ще Олька запросила.

— Олька це ваша невістка? — поцікавилась дівчина, розглядаючи вітрини. 

— Так, дуже хороша дівчина, пощастило моєму Славі з нею, — посміхнулась жінка, згадуючи свою невістку. Дивлячись, як тепло бабуся відгукувалась про чужу людину, Тася навіть позаздрила дівчині. Не кожна свекруха може так тепло прийняти дружину сина, навіть якщо той і кохає її.

Таїсія роздивлялась незнайомі їй магазинчики, а на горизонті вже виднівся дитячий магазин, аж раптом попереду вона побачила аніматорів, одягнених звіряток з мультика “Мадагаскар”.

— Маріє Олександрівно, ви знаєте, в мене  ідея.

—  І яка ж? 

Повз них пробігли двійко дівчаток. Жінка глянула на них з теплотою, ніби то були її онучки, а потім перевела погляд на Тасю. Вона ніби співчувала їй, але все ж таки, хотіла аби дівчина пішла з нею. Тому саме зараз чекала того, що вона мала сказати.

— Ми могли найняти аніматорів, які б одягнулись як головні герої цього мультфільму. А також могли б знайти велику іграшку з цим самим Беззубиком. Або якщо не знайдемо тут, то замовимо в інтернеті.

Жінка була задоволена такою пропозицією, вона глянула в той бік, куди кивнула Тася, щоб показати їй аніматорів. Видно було, що такий варіант подарунка їй сподобався.

— Оце ти голова! — вигукнула вона. — От не дарма я ти мені сьогодні потрапила на очі. Ти просто мала зустрітись на моєму шляху.

Тася не поділяла таких почуттів жінки, але так, десь в глибині душі вона розуміла, що якби вони не зустрілись, їй би довелось не іграшки обирати, а плакати наодинці, шкодуючи себе. Саморуйнівні думки й зараз переслідували її, але благо Марія Олександрівна вдало відволікала її своїми розповідями про “голопузика”. Якого, як виявилось, звали Костик.

Торговим центром жінки прогулювались ще добрих дві години. Вони замовили торт на свято та купили гостинці хлопчинку. Не з порожніми руками їй до них  в гості йти. 

 Після важкого шопінгового дня Марія Олександрівна запропонувала заглянути в кав'ярню аби поласувати смаколиками та випити "айс лате". В таку спеку тільки холодними напоями й можна було рятуватись. Кондиціонерів жінка побоювалась після того, як мала досвід лікування своєї  невралгії.

— Який сьогодні був важкий день, — обмахувалась вона своїм віялом. — Але ти точно мені його врятувала. Як тобі кава? 

— Дуже смачна, дякую, — обговорення якось не задалось. Дівчина думками поверталась до ранішньої події. Та в її компаньйонки були зовсім інші плани на її голову. Точніше на думки в її голові.

— Думаю ми вже достатньо втомились, аби покликати Женю, — вона підморгнула дівчині, дістаючи з сумочки мобілку.

— А Женя це ваш син? — відпивши ковток солодкої кави, запитала Тася.

— Так мій середній син. Невиправний одинак, — зізналась та по секрету.    — Ні-ні синку, то я не про тебе. То про Борьку - сусіда нашого, угу.

Вона закрила свій рот рукою, аби її співрозмовник не почув сміху. Але судячи з того, як вона відреагувала далі,  в неї не вийшло. 

 — Добре-добре, не буду я тебе ганьбити більше. Тобто Борьку, — виправилась вона, невідворотно себе видаючи. — Ти можеш вже мене забирати. Я нагулялась і покупок наробила.

Слухаючи відповідь сина, жінка почала збирати свої речі, які вже встигла розкласти на столику, поки вони сиділи.

— Ну от і все, — сказала вона, опускаючи слухавку. — Ми можемо виходити.

— Знаєте мені все-таки не варто вас турбувати своєю присутністю… — почала вже дівчина, але пані Марія її зупинила.

— І чути нічого не хочу, ти мені допомогла сьогодні, а я хочу допомогти тобі. До того ж ми мали попросити мого сина допомогти тобі віднайти свій багаж. Отже, справу вирішено. Ходімо, він скоро буде.

Жінка так підганяла нову знайому, аби та залишилась в неї, ніби від цього залежало її життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍