Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 0-1, Вальдемар Лисяк

залишаючи своє попереднє життя, і жили поблизу Агри, щоб кожен день бачити Тадж у всіх його костюмах, залежно від пори року та сезону, положення сонця, яке змінює колір стін. Я розумію їх, цих остров'ян: перед Тадж-Махалом, хоч товпляться натовпи людей, ти сам-на-сам з шедевром - тільки він і ти, ніби піднесений у космос кам'яним куполом, що має форму повітряної кулі.

Але навіть Тадж-Махал, символ величі, про який мріють амбітні люди, лише на мить змусив мене втратити свідомість і звільнив від ярма екзистенціальних обумовлень.

Скільки з цих островів я пройшов, не наздогнавши тієї радості життя, з якою діти вибирають собі іграшки, вільні від дилем: сміятися, вішатися чи співати "Волга, Волга, мать родная"?

6.

В "Безлюдних островах" ви знайдете портрети двадцяти однієї людини, тобто двадцяти одного типу самотності. Тепер кілька слів про тих, для кого не знайшлося місця.

Відбір був нелегким. Наприклад, острів Святої Єлени — остання стадія самотності Бонапарта і водночас перша стадія трагедії губернатора Лоу. Хоча кожна з цих самотностей була різною, обидві в однаковій мірі варті аналізу, не поступаючись одна одній за питомою вагою - можна сказати, що, незважаючи на ранги цих двох людей, самотність знатного в'язня була рівна самотності брутального тюремника, бо психічні стани знущаються над іменами, посадами та гербами. Перед обличчям самотності кожна людина є оголеною. Я вибрав Наполеона, тому що можу говорити його вустами. Якби я вибрав Хадсона Лоу, девізом розділу був би той фрагмент його "Мемуарів", де він представляє себе (не без причини) маріонеткою злої долі, яка зробила його опікуном людини, якій поклоняються народи світу. Ця цитата є ще одним внеском у вічні роздуми про пуповину, яка з’єднує ката і жертву:

Крик народів, як рев океанських хвиль, мов бурливість вітрів у пустелі, нічим галас великих міст, а на моєму чолі вічний знак, що робить мене відомим усім, і один каже іншому: "Це той!", і всі тримаються від мене з презирством. Так воно і є! І що такого я наробив?! Чи винен я в тому, що сумлінно виконував накази свого уряду? Оскарження всієї Європи в тому, що я був жорстоким опікуном Наполеона, переслідувало мене аж до далеких кордонів морів (...) Коли, не витримавши страждань, які це обвинувачення завдало мені на батьківщині, я відправився вступити на посаду на острові святого Маврікія - місцеве населення, тільки дізнавшись про моє прибуття, зустріло мене градом каміння, назвавши катом Наполеона. Тож мене відправили до Бомбею, але й там на мене чекали тільки образа і всезагальна ненависть (...) Ім’я Наполеона навіки з’єдналося з моїм іменем. І хоч він уже зник із цієї землі, я й досі слідую за ним, як проклята тінь. Наполеон досі зі мною, і я не можу про це забути.

У цьому сковиті Лоу є щось від тієї таємничої молитви, про яку писав Словацький, від тієї молитви, яка вимірюється безнадійністю, бо чи молиться так людина, чи засуджений і самотній народ, ефект однаковий; пророк із тонкою іронією, яка містить у собі знання про байдужість природи до людей, зауважив, що коли хтось так відчайдушно питав духа:

Вони кричать! з грудей — як море плаче,

А Бог його слухав — як море слухає.

У Прілепі - як я вже казав - Олександр Македонський був кандидатом до персонажів "Безлюдних островів". Добре познайомившись з його життям і особистістю, я без викинув його на смітник, не відчуваючи сенсацій, бо ні брехня, ні пропаганда, ні фальшива реклама, ні міфи історіографії не можуть мене здивувати – історіографія переступила найдальшу межу пристойності кілька тисяч років тому. Олександр, якого століття тому створювали як героя, видався мені слабким порівняно зі своїм батьком, Філіпом. Він прийшов на готове, тобто почав відразу з позиції дофіна у наддержаві, тоді як Філіп почав майже з нуля: він створив сильну державу з найжалюгіднішої, варварської та зневаженої країни стародавнього світу (Навіть раби звідти марні! - плювався Демосфен, говорячи про Македонію), а потім перетворив її на державу, що сягає від Дунаю до кінців Пелопоннесу - найбільшу державу IV століття до нової ери. По-друге, Олександр Переможець міг стати тріумфатором головним чином тому, що він успадкував армію та командний склад, феноменально навчені Філіпом – це була найкраща самовбивча машина перемоги в грецькій давнині; Було б мистецтвом програти, керуючи нею. Нарешті, апогей успіхів Олександра - експедиція на схід, прикрашена перемогою над персами - була детально запрограмована, організована і започаткована Філіпом, який не здійснив цей загальноеллінський хрестовий похід лише тому, що його дістала рука вбивці, яка була продовженням руки його сина.

Проте відмінності в характерах були важливішими. У Філіпа також було багато вад, характерних для його місця і часу, але - за словами історика - "посеред власних вад Філіп часом виявлявся великим; не є варваром той, хто любить слухати правду" (Чезаре Канту). Олександр правди терпіти не міг: він убив свого друга за столом, розлючений, що той захищав Філіпа від наклепників. А захищати було що. Коли Філіпа попросили покарати того, хто погано про нього говорить, він відповів: "Давайте спочатку перевіримо, чи я дав для цього причину". Він висловив подяку афінським ораторам (наприклад, Демадесу), які гостро критикували його, стверджуючи, що кожен, хто вказує на його недоліки, робить йому послугу. Про в'язня, який справедливо звинуватив його в чомусь, Філіп сказав: "Відпустити його, я не знав, що він мій приятель". Він намагався бути справедливим, особливо по відношенню до слабких, і, хоча він був могутнім, він називав себе не царем, а вождем, з тією ж простотою, з якою одягався (як у випадку Наполеона, скромний одяг Філіпа II Македонського контрастував із пишним одягом придворних сановників). Олександр засудив до страти свого шкільного товариша (обох навчав Аристотель), філософа Каллісфена, бо той не хотів вірити, що цар був сином бога Амона... Цього недостатньо?

У 1972 році лідер Китаю Мао Цзедун, розмовляючи з президентом Франції Помпіду про відомих історичних діячів, заявив: "Олександр не був великою особистістю" (цитата з офіційного протоколу розмови, опублікованого "Le Nouvel Observateur" 13-19 вересня 1976 р.). Це твердження навряд чи можна вважати кон'юнктурним, адже навіщо? — У всякому разі, як зауважив Мальро, тоді Мао, розмовляючи з людьми, звертався уже не до них, а "до смерті", а смерті (тобто потомству) говориш те, що думаєш.

Я сформував власну думку про Олександра задовго до того, як прочитав цензуру, накладену на нього Мао. Відвідуючи мого друга, грецького реставратора пам'яток,