Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 0-1, Вальдемар Лисяк

чудових фресок — настільки крихітна, що її можна назвати кишеньковою; російський архімандрит Антонін, відвідавши Прілеп в 1865 році, назвав її дорогоцінною дитячою іграшкою. Колись присвячена св. Миколаю, церква була секуляризована в 1958 році, коли останній священик виїхав. Дивний це був піп, і донині місцеві люди розповідають про нього дивні історії... Був у нього злий слуга, який відібрав у нього залишки здоров'я і віру в людей. Цей церковний служка регулярно крав гроші, залишені віруючими, щоразу звертаючись до Діви Марії:

- Матінко Божа, можна мені взяти?

Йому відповідало мовчання, яке він сприйняв як згоду. Одного разу священик зрозумів ці махінації, сховався за іконостасом і на блюзнірське запитання відповів:

- Не можна!

Служка здригнувся, почувши чоловічий голос, але відразу ж схаменувся і, думаючи, що це відповів Ісус, прогарчав:

- Я не в тебе питаю, а в твоєї матері!

І забрав гроші.

Церква святого Миколая в Прилепі (Македонія)

Церква Святого Миколая стоїть посеред трав'янистої галявини, оточена високим муром, який ізолює цей острів від міської забудови. У кутку подвір’я до стіни приліпився будиночок для гномів: одна кімната з дахом. Старі, вручну ковані ключі від воріт, церковки і вищезгаданої хатинки мені передав директор Національного музею в Прилепі, професор Божко Бабіч, колись відомий партизан (псевдонім "Доктор"), югославський Клосс, що працював на завдання партизанів серед четників, які співпрацювали з нацистами. Так я став паном в церковці.

Прожив я там два тижні. Це був відрізаний від усього світу анклав, один із тих притулків, про які мріють втікачі з людського млина, де спітнілі мурахи бігають так швидко, що ввечері, знесилені, забувають власні імена й уже не знають, на яку ставку йде гра. Тут, під палючим сонцем Балкан, це здається відхиленням: поспіх і пунктуальність прирівнюються до хвороб, а годинник — виключно прикраса для зап'ястка. Ніхто не поспішає, не біжить, не намагається наздогнати. Місцеві горяни дотримуються мексиканського принципу "mañana" (завтра). Нащо робити сьогодні те, що можна зробити завтра?

Легіони озброєних собак сто разів прокотилися через Македонію, приходячи з чотирьох сторін світу - римляни, хрестоносці, турки, епірці та багато інших народів - перетворили все на попіл і не змогли пограбувати цього спокою. На все є час завтра, післязавтра. Хлопець з півночі, який повинен щось зробити вчасно і скаржиться, що не може, викликає жаль. Бідний хлопець, це сонце його вдарило...

Протягом дня на цьому клаптику землі, куди ніхто ззовні не міг проникнути (мешканці вілли, збудованої біля стіни, щойно виїхали), я читав, писав або розмовляв зі святими на фресках; святими, яким пощастило, бо їх ніхто не осліпив, — я бачив багато намальованих сліпців у Македонії. Місцеві жінки видовбували їм очі, вірячи, що штукатурка та фарба можуть лікувати очі живим людям. Римські та візантійські надгробки виростали з трави, що вкривала подвір’я – я жив на цвинтарі кількох епох. Професор Бабич, проводячи тут археологічні розкопки, відкопав чоловіка, похованого, ймовірно, живцем, вертикально. Він відкрив скелет до пояса. Сфотографував його (я привіз відбиток) і поховав, повернувши йому інтимність вічного спокою.

Вночі я дивився, як горять пагорби – це селяни випалювали свої поля.

У Прилепі я вивчав життя Олександра Македонського, який був великим сином цієї землі. Я ствердив, що він заслуговує називатися Великим. Він був великим дегенератом у всіх можливих способах, великим алкоголіком, великим педерастом (настільки, що пристрасно визнавав своїх коханців богами), великим мегаломаном, який змушував усіх поклонятися йому як втіленню Зевса, Амона та інших богів, великим шахраєм, який не знав поняття вірності, великим тираном і вбивцею людей (він винищив стільки міст, стільки націй, стільки мільйонів людей, що чисельні досягнення Гітлера могли змусити його лише сміятися), і, нарешті, великим попередником у тому, що ми помилково вважаємо винаходами ХХ століття, наприклад, пародій на суди з вибитими тортурами зізнаннями. Коли я викреслив Олександра зі списку кандидатів на "Безлюдні острови", я подумав про його батька, Філіпа…

На кожному з островів, на який я ступав ногою, зі мною була тінь якоїсь людини. Я пам’ятаю зелену Фессалійську улоговину (Греція), з дна якої стирчать скелі, наче велетенські пальці, спрямовані в небо. Нігті деяких є середньовічні монастирі. Ліс цих хмарних будівель є насправді красивий. Його називають Метеорами. Якби я хотів комусь порекомендувати блаженний скит, то вказав на один із цих небесних монастирів, до якого людей затягували в кошику на мотузці, що приводилася у рух лебідкою. Одного разу, коли я зупинявся в одному з Метеорів, мене супроводжував привид людини з головою собаки, про що я писав у "MW".

Метеори - православне чудо Греції

Хорошим "островом" був би "гер" ("юрта") в пустелі Гобі, якби мені там не наснився Чингісхан, і якби його відчайдушне виття не заважало мені спати (див. розділ "Богомоліада"). У Паттаві на Сіамській Затоці, на берегах якої стояли кораблі, готові будь-якої миті доставити вас на один із коралових островів, я не міг звільнитися від духу тайського короля Пх’я Таксіна; цей чоловік звільнив свою країну від бірманців, але коли проголосив себе Буддою, придворні одягли на нього оксамитовий мішок і забили до смерті сандаловими палицями - ніхто не любить живих богів. В Аполлонії (Лівія) я задивився на самотню античну колону: фоном було море і скелястий риф, об який розбивалися бризки піни, і ця колона, позначена таємничим хрестом, піднімалася зі знівельованих руїн. Там теж я був не один...

В Індії, стоячи перед Тадж-Махалом, я пережив найбільше у своєму житті потрясіння поезією архітектури. Пишуть, що ця гігантська будівля, мавзолей кохання, збудований володарем після смерті коханої, є витвором ювелірів, є різьбленою перлиною, "зшита з ніжного мережива" і т.д. — колос виконано з такою неземною точністю. Але насправді це неможливо описати, тому що йдеться не про точність (точність є гордістю ремісника), а про невловимий, неперевірений вимір, за межами розуму. Передсмертне знання багатьох будівель – з фотографій і фільмів – означає, що коли ми йдемо на місце, ці пам’ятники не викликають у нас ейфоричного шоку, ми дуже вже надивилися на них завдяки іконографії – це було, зокрема, у мене, в тому числі, у випадку пірамід.

У випадку з Тадж-Махал все навпаки: я стверджую, що найдосконаліше знання цього об'єкта до безпосередньої зустрічі не дає уявлення про його диво. Я чув в Агрі про європейців, які приїжджали подивитися на Тадж-Махал з туристичною екскурсією і залишалися там назавжди: