Вікторія Міроненко - Поцілунок, Вікторія Міроненко

– Ідіоте, вона ж боксерка. Ходімо. 

Андрій обпер друга об себе та повів його геть. 

– Притрушені, – вигукнув хтось з нашого класу, а потім всі зайшли в кабінет. 

Ввечері приїхала мама. Вона намагалась дізнатися, як я провів цей тиждень, та мені було не до розмов. Вона незадоволено дивилась на мене, коли я відповідав коротко й без подробиць.

– Знаєш, зазвичай ти більш балакучий, – наостанок промовила вона та пішла в свою спальню. Мені не було що на це відповісти.

Наступного дня всі начебто стали сміливими. Поштовхи та образи переслідували мене кожну перерву. Виявилось, це втомлює, тож я не мав сил відповідати. А от Руся відігравалась на повну. Вона не тільки силою могла повалити суперника, а й гострим язичком. Більшість дійсно не знали, що їй відповісти. 

Та подруга вирішила, що і я заслуговую на її уїдливі коментарі. Й те, що ми жили в неподалік їй в цьому допомогло. 

– Знаєш, я теж хочу з ним зустрітись. 

– Ти прям, як близнята говориш, – втомлено зауважив я. 

– В цьому я з ними солідарна. От тільки подробиць мені не треба. Обійдусь.

Я бачив як її перетрусило від такої можливості. Начебто я збирався. Близнята взагалі не образились й тільки нудили про знайомство. Чим теж дратували.

– Він все одно поїхав в інше місто на турнір. 

– Ой, Дєнь, давай без цього. Ти й так мені нічого не сказав, коли повинен був. Тож…

Я не дав їй договорити. 

– Я нічого тобі не винен був. Давай чесно, ти взагалі не кажеш про тих з ким мутиш. І я ніколи не питаю, бо це твоя справа. Чи збирався я вас познайомити? Так. Я не хотів, щоб ти так дізналась про все. Ти ж все ж таки не просто подруга. Ти частинка моєї родини. Але Макс… Він особисте. Він особисте й особливий. Він не просто перший хлопець. Він взагалі перший. І я розумію, що ти ображена. 

Вона покачала головою. 

– Я не ображена. Я, дідько, розлючена! – вигукнула подруга, а потім вже спокійно додала: – А ще я ревную, придурок. 

Я здивовано на неї подивися.

– Так, ревную. І хочу дізнатись, як за 8 місяців цей хлопець став для тебе таким особливим. 

Я зітхнув. 

– Пізніше. 

Руслана насупилась й ми мовчки дійшли до розвилки. Наостанок вона лише сказала:

– Тік-так, Дєня, Тік-так. 

Вдома мама знов хотіла поговорити. Та настрою взагалі не було. Хотів лише поговорити з Максом. Але саме зараз у нього гра, а після дорога додому. Тож я лише слідкував за рахунком матча в інтернеті, щоб привітати з перемогою чи підтримати. 

Середа була нічим не краще цих двох днів. До того ж вчителя удавали наче нічого не було. Вони лише криво дивились на мене, але нічого не говорили. Ні мені, ні придуркам в коридорах. Хоч завдяки Русі їх стало менше.  

Після вечері мама знову завела розмову. 

– Що з настроєм, Дєнь? 

– Все добре. 

Я мив посуд, а мама продовжувала давити. 

– Денисе… 

– Мам, – втомлено зітхнув я. 

Самому було незвично не поділити з нею почуттями та проблемами, але ж… Я покачав головою та пішов до кімнати. Та мама пішла за мною.

– Ні, ти скажеш, що відбувається!

Вона стояла у дверях кімнати й не давала їх зачинити. Тільки цього мені не вистачало.

– Ти впевнена, що хочеш це почути?

Як же я втомився. Школа, Руслана, тепер ще й вона. Як же хотілось все відмотати на чотири дні назад й не робити цю дурню.

– Я хочу все знати про свого сина, – серйозно сказала вона.

Що ж, краще сказати самому, ніж вона почує це від когось іншого.

– Я – гей, мамо. І тепер про це всі в школі знають.

ЇЇ реакцію неможливо було передати.

Вона гмикнула й закотила очі. Окей, мамо, що це значить?

– Краще треба було свого Макса ховати, – нарешті сказала вона. 

Від здивування я замовк. Лише німі питання. Вона знала? Як довго? Чого нічого не казала?

Мама зітхнула. Повернулась до вітальні та сіла в крісло. Я пішов за нею та став навпроти, опершись на стінку. 

– Ти не уявляєш, як смішно було спостерігати за тобою. Ви так намагались ховатись від мене... А як ти дивився на нього, коли думав, що я не бачила. А ще ти не знайомив його з Русланою. 

– Чому ти думаєш, що вони не знайомі? 

– Бо ви ніколи не тусили втрьох. Знаєш, твого тата я теж не хотіла знайомити зі своїми друзями. Він не був з мого звичайного кола спілкування. І я довго тримала наші стосунки в секреті. Бо він був особливим. 

– Він, мабуть, не схвалив би мій вибір?

– Мені дуже шкода, що ти майже нічого не пам’ятаєш про свого батька. Та я впевнена, що він був би щасливий за тебе. Як і я, до речі.

– Дякую, мам. 

Я підійшов та обійняв її.. Це чи не найприємніша розмова за останні дні. 

– Якщо хочеш, можеш залишитись вдома до кінця тижня, – запропонувала вона, коли я відпустив її.

– Ні, я не буду ховатись. Не скажу, що це легко, та вони з рештою заспокояться. І все буде добре.

Кінець