Ксана Рейлі - Наша спільна брехня, Ксана Рейлі

За бажанням батька Ліліані довелося відмовитися від своєї мрії. Вона старанно вчиться, аби отримати золоту медаль і вступити до медичного університету. Та тільки останній рік у школі виявився не таким легким, як здавалося. Закоханість у найкращого друга, непорозуміння з татом і його контроль, а ще й з'явився новенький учень, який щось приховує. Лілі не придумала нічого кращого, аніж укласти договір з цим зарозумілим парубком. Тепер їм обом доведеться брехати, але що буде, якщо на їхньому шляху з'являться перші справжні почуття?

Пролог

Знову він запізнюється. Я дивилася на екран свого смартфона в очікуванні Сави. У перший же день навчання мій найкращий друг вирішив запізнитися. Я, звісно, не маю нічого проти, але не тоді, коли йому потрібно підвезти ще й мене. Я опустила погляд на свої червоні замшеві туфлі, а тоді розправила руками чорну спідницю. У мене все має бути ідеально, враховуючи зовнішній вигляд. Витягнувши дзеркальце та блиск для губ з сумочки, я підвела свої губи, а тоді роздратовано видихнула, оглядаючись по сторонах. Нарешті я побачила чорну іномарку, що під'їжджала до воріт.

— І пів року не пройшло, — буркнула я, коли сіла в автомобіль.

— Вибач, Лілі, але довелося дуже довго просити у брата, щоб він позичив сьогодні мені свою автівку, — сказав Сава, усміхаючись.

Я завжди милувалася його усмішкою, а ті ямочки зводили мене з розуму. Тільки він про це не знає, і я сподіваюся, що ніколи не дізнається.

— Поїхали вже, а то запізнимося в перший же день.

— Ми вже випускники, — мовив Сава та різко рушив, — нам можна.

— А то нічого, що перший урок у нас в Анатолія Дмитровича? Він терпіти не може тих, що запізнюється.

— Лілі, ну скільки можна? — хлопець закотив очі. — Вимкни свій режим відмінниці. Я дуже добре знаю, що ти не така.

— Мені доводиться такою бути. До того ж не забувай, що я — президент нашої школи.

— Була ним. Можливо, цього року оберуть когось іншого.

— Кого? — спитала я і косо подивилася на свого друга. — Крім мене це нікому не потрібно.

— Може, я подам свою кандидатуру. Всі дівчата проголосують за мене.

— Вони хоча б знають про твоє існування?

Ми обоє засміялися, бо Сава був далеко не тим хлопцем, яким би цікавилися дівчата в школі. Він з тих правильних і благородних юнаків, про яких можна лише мріяти. В нього були свої амбіції, а також цілі. Він мріяв стати найкращим футболістом нашої шкільної команди, і став ним. Ну а тепер для нього відкрилися двері, щоб зайнятися цим професійно. Я впевнена, що у нього все вийде, бо він справді дуже наполегливий. Сава не з тих, що полюбляють гучні вечірки, дискотеки, алкоголь та цигарки. Він більш домашній і цим дуже сильно приваблює мене. Тільки, знову ж таки, Сава не знає про це. Я закохалася в нього вже давно, але боюся зізнатися йому. Все-таки це може повністю зруйнувати нашу дружбу. На жаль, чи то на щастя, у мене лише один друг, тому я повинна берегти наші стосунки наперекір своїм почуттям.

— Лілі, ми вже приїхали, — сказав Сава біля мого вуха.

— Задумалася, — тихо мовила я, усміхнувшись, бо він був дуже близько. — І навіть не запізнилися.

— А то! Зацінила, який я вправний водій?

— Ходімо, водій!

Я засміялася, а тоді ми разом зі Савою попрямували до школи. Це була величезна будівля, в якій з легкістю можна заблукати. Зовсім не дивно, що це приватна школа, де вчаться дітки багатіїв. Мій батько майже весь свій час проводить на роботі, а з його грошима я бачуся частіше ніж з ним. Він у мене відомий кардіолог, у якого є своя клініка. Його вважають найкращим лікарем нашого міста, ледь не богом, що рятує життя іншим. Тільки свою дружину він врятувати не зміг. Я була ще дуже маленькою, коли мама померла. Моїм вихованням займався брат, а тато постійно був на роботі. Він лише хвилювався про те, аби ми були забезпечені. На жаль, у мене було все, чого я тільки б не захотіла, крім любові рідного тата. Навіть зараз він руйнує усі мрії, а я не можу перечити йому.
Коли ми зайшли в клас, то Віта одразу ж накинулася на мене з обіймами. По факту вона була моєю найкращою подругою, але насправді ми всього лише сиділи за однією партою та ходили разом на вечірки. Сава ж сів біля свого друга Матвія. Майже весь час ми проводили з ним разом, лише на уроках сиділи порізно. Насправді багато хто в школі думав, що ми зустрічаємося. Тільки між нами завжди була лише дружба. Навіть якби мені хотілося чогось більшого, я знаю, що це — неможливо.
Уроки йшли дуже довго і я з нетерпінням чекала великої перерви. Як тільки продзвенів дзвінок, усі почали швидко збиратися. Вчителька з географії ще хотіла дати домашнє завдання, але її вже ніхто не слухав. Вона розчаровано похитала головою, а тоді написала на дошці номер параграфа, який ми маємо прочитати.
Біля нашої школи знаходилося невеличке кафе, в якому завжди обідали усі учні. Тут можна було купити смачне морозиво, чи картоплю і бургер. Коли ми зайшли всередину, то майже усі столики були зайняті.

— Ходімо туди! — сказала Віта, киваючи головою у сторону Сави та Матвія.

— Ага, — погодилася я.

Ми сіли на диванчик навпроти них, і я витягнула свій телефон, щоб погортати стрічку Інстаграм.

— Тобі як завжди? — спитав у мене Сава.

Я кивнула йому і він попрямував, щоб зробити замовлення. Я усміхнулася, бо Сава постійно купував мені їжу. Він знає мене до дрібниць. Хіба не так все повинно бути у коханні?

— Куди плануєте вступати? — заговорив Матвій, дивлячись на мене і Віту.

— Невже після канікул ти не знайшов нічого цікавішого, щоб спитати? — трохи роздратовано сказала я. — Усіх чомусь ще з минулого року не покидає це питання.

— Я міг би спитати, як ти провела свої канікули, чи їхала кудись відпочивати з рідними, але усі й так знають, що ти все літо просиділа за книжками.

— Я думаю про своє майбутнє, на відміну від тебе.

— Це тобі, — сказав Сава, кладучи на стіл тарілку з моїм улюбленим тостом.

— Дякую, — відповіла я, усміхнувшись йому.

Віта купила собі морозиво, а Матвій мовчки жував бургер. Інколи він дуже сильно мене дратував, але я намагалася не зважати на його колючі зауваження. Цей хлопець здебільшого думає про дівчат і вечірки, тому не дивно, що він не розуміє тих, хто цілими днями сидить з підручниками в руках.

— Хто це? — спитала Віта, киваючи головою на якусь дівчину з хлопцем.

Вони сиділи неподалік від нас. Дівчина пила, здається, сік, а хлопець дивився щось у своєму телефоні.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Може, це звичайні відвідувачі. Тут же не завжди учні нашої школи обідають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍