Ксана Рейлі - Наша спільна брехня, Ксана Рейлі

— А може, це новенький? На вигляд він дуже навіть нічого, — подруга дивно посміхнулася, розглядаючи його.

Я глянула на хлопця, зауважуючи, надто темне волосся, густі чорні брови, а ще гострі вилиці. Він був одягнений у якусь сіру футболку, а зверху була накинута синя сорочка з підкоченими рукавами. Виглядав хлопець доволі мужньо, а от дівчина здавалася дуже тендітною. Її каштанове волосся спадало широкими хвилями до плечей, а стильна синя сукня з маленькими червоними квітами вдало підкреслювала її струнку фігуру.

— І вона теж така гарна, — знову заговорила біля мого вуха Віта.

— Що ви там дивитеся? — спитав Сава, прослідкувавши за моїм поглядом.

Якраз в цей момент ті обоє вирішили піднятися зі своїх стільців. Дівчина виявилася доволі високою. Вона поправила свою сукню, а тоді закинула на плече сумочку. Хлопець же одягнув сонцезахисні окуляри, а тоді попрямував до виходу. Я подивилася на Саву і помітила, що він не зводить з них погляду. Чи може, з неї? В нього на обличчі навіть з'явилася мила усмішка, що мене дуже сильно роздратувало.

— Ви ще довго плануєте тут сидіти? — рівним тоном спитала я.

— У нас є вісім хвилин до завершення перерви, і якщо ти не помітила, то ми ще їмо, — відповів Матвій.

— Я лише хотіла сказати, що повертаюся до школи. Не збираюся стирчати тут і чекати на вас.

— Ти ж теж ще не доїла, — мовив Сава, глянувши на мою тарілку з тостом.

— Перехотіла, — буркнула я, збираючи свої речі.

Я поспіхом вийшла з кафе та попрямувала до школи. Ніколи не думала, що мене можуть хвилювати такі дрібниці. Але хіба це дрібниці? Сава ніколи так зацікавлено не дивився на дівчат, а ця його усмішка з'являлася лише в особливі моменти. Я глибоко вдихнула та заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Тільки це зовсім не допомогло. Коли я вже майже дійшла до входу, то помітила тих двох незнайомців біля сходів. Хлопець стояв, спершись на поручні, а дівчина щось говорила йому. Я поправила свою блузку та спідницю, а тоді підійшла до них. Склавши руки на грудях, зацікавлено подивилася на дівчину.

— Ти новенька? — спитала я.

— Т-так, — вона усміхнулася. — Я, до речі, Аделіна.

— Ага, — буркнула я, бо мені не дуже сподобалося те, що вона буде вчитися у нашій школі. — Гарна сукня. Тільки цей принт вже не в моді й тобі не дуже личить синій колір. Це так, порада на майбутнє.

— У тебе нема друзів, чи тобі просто стало нудно і ти вирішила причепитися до когось з новеньких? — заговорив до мене той хлопець.

— Скоріше другий варіант, — відповіла я.

— Не зважай на неї, — сказав він до тієї дівчини. — Тобі справді дуже гарно у цій сукні. Ну а синій — твій колір. А тобі я раджу піти геть. Ми не потребуємо твоєї компанії.

— Справді? — я засміялася. — Ніби мене це дуже хвилює. Просто хотіла сказати цій дівчині, щоб вона не думала зазіхати на моє місце.

— На твоє місце? — перепитав хлопець. — Я так розумію, ти тут та сама погана героїня, яка ненавидить новеньких. Як у всіх фільмах.

— Правильно думаєш.

— У такому випадку скажу, що цій дівчині, ім'я якої ти вже встигла забути, пощастило зі мною. Я не дозволю нікому її ображати. Тим більше такій зарозумілій панночці.

— З вами цікаво, звісно ж, але мені час іти на уроки, — сказала я та відійшла від них. — Сподіваюся, що більше не побачимося.

Я попрямувала до входу, відкинувши своє світле волосся з плечей. Як же вони мене дратують. Тільки з'явилися, а вже вирішили показати свої характери. Точніше цей пихатий хлопець. Дівчина здалася мені привітною, але вона ще навіть не здогадується куди потрапила. Я влаштую їм солодке життя. А цей хлопець зовсім не виглядає на шістнадцять років. Може, він не новенький, а просто прийшов, аби провести свою дівчину, подругу чи хто вона йому там?
Коли я зайшла до класу, то одразу ж продзвенів дзвінок. Через декілька хвилин вже всі сиділи на своїх місцях. У кабінет зайшла наша класна керівничка разом з двома учнями. Я міцно стиснула простий олівець у руках, бо це були ті самі новенькі, з якими я нещодавно розмовляла. Невже вони будуть тепер у нашому класі?

— Доброго дня, учні! — привіталася Галина Іванівна. — Це Арсен та Аделіна Гавриленки, і цей рік вони будуть вчитися з вами. Можете обрати собі місця.

Хлопець попрямував до останньої парти того ряду, де сиділа я. Весь цей час він не зводив з мене свого погляду, а я роздратовано подивилася у вікно. Такого я точно не очікувала.