Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Не розумію, – дядя оглянувся на жінку і махнув їй рукою, щоб та закрила рота, – про що ви взагалі говорите?

Можливо вони не розуміли, про що говорила бабуся, так схожа на відьму, за то я розумів. Її слова були про дівчинку, що плакала, коли комусь рядом було боляче. Вона то точно просто не стояла б, і не дивилась як її маму б’ють. Її слова були й про батька тієї дівчинки, що пішов її шукати. Коли він найде її станеться щось погане.

– Скоріше, поки ще не пізно, – повторила відьма, дивлячись тільки на мене. Цей її погляд був настільки проникливий, що заставив мене здригнутися і зірватись з місця.

– Олександре, ти куди?

– Саша! -  доносились крики в спину, поки я перестрибував низький паркан і біг в  хащу лісу.

Я не спасав її, не хотів спасати. Так я буду собі постійно повторяти через багато років, коли в наступний раз буду бігти за нею в ліс, не знаючи дороги й причини свого рішення.