Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Його рука — зелена, квіткова, з живих пелюсток і стебел — доторкнулася до мого плеча. Шовк сукні зашелестів. Його дотик був обережним, майже трепетним. Він проводив пальцями по моїй шкірі, що аж палала, хоча я не могла поворухнутися.

"Не треба..." — кричала я всередині, — "Це не твоє право. Я не твоя..."

Але вголос — нічого.

Аріно схилився над моїм тілом, його подих торкнувся моєї шиї. Пелюстки його волосся тремтіли від збудження чи напруги.

— Я міг би зробити тебе щасливою. Я досі можу. Забудь про нього.

І тоді — стрибок.

Просто у вікно, мов блискавка, влетіла руда тінь. Лис. Ні, не просто лис — Кейдзо. Його очі палали. Шерсть — наїжачена. Ікла блиснули в півтемряві.

— Відійди від неї! — пролунав його голос, людський, але крізь гарчання.

Аріно встиг тільки обернутися — і тут же отримав лапою по обличчю. Його квіткове тіло захиталося. Кейдзо ударив ще раз — цього разу хвостом, мов батогом, — і стебло Аріно зів’яло на очах. Пелюстки зів’яли, обличчя згасло, впало до підлоги й розчинилось у попелі.

Кейдзо кинувся до мене. Його лапи стали руками. Він уже був у людській подобі — гарячий, розпатланий, дикий.

— Акане… тримайся! — прошепотів він, виймаючи з кишені маленький амулет — круглий, срібний, з блакитною лускою дракона в центрі.

Він вклав його мені до вуст. Амулет розтанув — мов шматок льоду. І раптом… я вдихнула.

Моє тіло здригнулося.

Я змогла поворухнути пальцями.

— Кей… дзо… — прошепотіла я, а потім — міцно схопила його за руку. — Ти прийшов.

— Завжди. — Він усміхнувся і підхопив мене на руки.

Попіл квітки здіймався навколо. Йосемару скрикнув десь у глибині палацу. Але було пізно.

Ми зникли разом — стрибнули у вікно, у ніч, у свободу.