Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 31. Любов і ревнощі

Ми були вдома. У нашій хатині — ще недобудованій, з нерівними дошками, запахом свіжого дерева, запорошеними кутами й теплом, яке давала її присутність. Акане сміялася — щиро, голосно, як тоді, коли вперше мене поцілувала.

Вона кружляла по кімнаті, щоки рум’яні, очі — блискучі. Щаслива. Я мав радіти.

Але щось защеміло в грудях.

Я глянув на неї — і тільки тоді по-справжньому побачив, що на ній: сукня з важкого блискучого шовку кольору сливового цвіту, тонкі золоті нитки, перламутрове мереживо на рукавах. Її волосся, заплетене в химерні вузли, прикрашали шпильки з нефритом. На шиї — намисто, якому позаздрив би сам дракон.

Це не моє.

Це не для мене.

— Це… — слова самі вирвались. — Це він тебе вдягнув?

Акане зупинилася, зніяковіла. Її усмішка згасла, лишилась м’яка тінь на губах.

— Так, — мовила вона тихо. — Але я не просила.

Я підійшов ближче. Дотик шовку на її талії був холодним. Ці прикраси… Ця сукня… Це все не наша історія. Це не те, про що я мріяв. Не те, що я мав подарувати.

— Я сам хотів принести тобі найкращу сукню, — прошепотів я. — Я обіцяв.

Акане взяла мої руки, поклала собі на серце.

— І ти ще принесеш, Кейдзо. А це… це я віддам Чизу і Ірі. Справді. Я не хочу нічого, що нагадує про нього.

Але щось у мені ще клекотіло — ревнивість, біль, страх. Я поклав долоні їй на плечі.

— Позбудься цього. Усього.

Вона здивовано підняла брови, але побачивши мій погляд, кивнула.

Мовчки зняла першу шпильку, за нею інші — волосся впало на плечі мідним водоспадом. Зняла намисто, поклала на стіл. Потім — сережки, пояс, і нарешті — сукню. Шовк ковзнув із її тіла й упав до підлоги.

Вона стояла переді мною — тендітна, вразлива, але сильна. Її погляд не тремтів.

— Ось я, — прошепотіла. — Нема нічого, що було б не твоїм. Я тільки твоя, Кейдзо.

Я обійняв її. Міцно. І лише тоді відчув: усе минуло. Лють, ревність, страх.

Лишилась вона.

 

Я притиснув її до себе. Її дихання — гаряче, уривчасте — торкалося моєї шиї, її тіло в моїх обіймах було таким легким і водночас невимовно справжнім. Вона більше не була зачарованою лялькою, не здобиччю ворогів, не жертвою. Вона — моя. Жива. Сильна. Кохана.

Я підняв її на руки й обережно ніс до ложа — дерев’яного, простого, але нашого. Поклав на покривало, притримуючи її плечі, щоб не торкнулась холодного дерева.

Вона дивилась на мене з усмішкою — ніжною, сором’язливою, і водночас вільною. Я повільно схилився до неї, і мої губи торкнулися її ключиці, плеча, живота, стегон. Її тіло відгукувалось, як музичний інструмент, натягнутий надією. Вона тремтіла від кожного дотику, а вуста зволожилися, щоки соромливо палали.

— Ти… — прошепотів я. — Ти створена зі світла. Кожен раз, коли дивлюсь на тебе, ніби бачу вперше.

Вона засміялася крізь сльози.

— А я щоразу думаю: як мені пощастило, що ти не зник після всього. Що ти поруч, Кейдзо.

Я поцілував її долоню.

— Я більше ніколи не відпущу тебе.

— А я більше ніколи не одягну нічого, що не ти подаруєш, — жартівливо прошепотіла вона й ніжно вдарила мене по грудях.

— Тоді чекай. Я зроблю для тебе сукню з пелюсток ранкового світла… І намисто з інею на вершині Фудзі, — промовив я, проволячи долонею по знадливих вигинах її оголеного тіла.

— А ти… — вона зиркнула на мене з примруженими очима, затягнутими туманом. — Ти мій лис, мій шалений, ревнивий, чарівний лис.

— І твій назавжди, — відповів я й притиснув її до себе.

Ніч спустилася лагідно, сховавши нас під своєю ковдрою з тиші, дихання та любові.

Між нами була буря...

Поступово її дихання ставало рівним, майже сонним, але пальці все ще торкалися мого плеча, ніби боялася, що я зникну, щойно заплющить очі. Я лежав поряд, проводячи пальцями по її рудому волоссю, що розсипалося по подушці — як листя клена восени.

— Ти така… — прошепотів я. Але не знайшов слів. Не було потрібних, аби вмістити все те, що відчував.

Вона дивилася на мене розширеними зігрітими зіницями. Я вкривав її тіло поцілунками — повільно, наче вперше пізнаючи її, а вона відгукувалася на кожен дотик, то тремтінням, то ніжним подихом, то тихим сміхом. Ми зливалися в один подих, у один ритм.

Її пальці торкалися мого обличчя.

— Не відходь. Ніколи.

— Ніколи, — прошепотів я.

Коли вона нарешті заснула — спокійна, розслаблена, з ледь помітною усмішкою на вустах — я хотів ще трохи полежати поруч. Але щось змусило мене відвести погляд до вікна.

І там… Я побачив її.

Серед тіні гілок, за межами хатини, в обіймах нічного світла стояла Ран. Її погляд пронизував темряву. Вона бачила нас. Все бачила. Очі її палали синім вогнем ревнощів і злості.

Я тихо підвівся, накрив плечі плащем і, не розбудивши Акане, вийшов.

Не встиг ступити кілька кроків, як Ран миттєво з’явилася переді мною — мов вихор. Її руки обвили мій стан, ноги міцно обхопили стегна, пальці вп’ялися в мою шкіру.

— Я ж казала… — гаряче прошепотіла вона, мимовільно викликаючи вогонь збудження й у мені. — Ти належиш мені, Кейдзо. Її не мало б бути.

Я зібрав усі сили й , глухо заричавши, відкинув її різко, так, що Ран вдарилася об дерево, і гілки склалися, наче на мить замкнувши її.

— Не смій приходити до нас. Ніколи. Ти зробила достатньо.

Біль пронизував моє лоно, але я думав про Акане.

Ран повільно вирівнялася, обтріпуючи плащ, і засичала:

— Ти ще побачиш, що буває, коли кіцуне зневажають любов чаклунки.

І зникла — вивихнулась у повітрі, залишивши по собі лише запах паленого диму й блиск зловісних очей.

Я стояв, стискаючи кулаки, а потім обернувся до дверей. Там, у хатині, чекала вона. Моя Акане. Тепер — ще дорожча, ще вразливіша.

+

Я відчинив двері нашої хатини тихо, як тінь. Усередині панувала нічна тиша — м’яка, лагідна, ніби сама кімната заснула разом із нею. З темряви пробивалося тьмяне світло жарини в печі, і в ньому я побачив її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍