Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Акане лежала, як статуетка з фарфору, вкрившись лише тонкою тканиною, її дихання було глибоке й спокійне. В кімнаті пахло… дивно. Не звично її волоссям, не нашими засушеними травами — а чимось чужим, терпко-солодким, як весняні квіти, змочені вином.

Я присів навшпиньки біля ліжка, провів пальцями по її щоці. Вона уві сні усміхнулася, й це розтопило мій гнів. На мить.

Але тоді я зрозумів — то не вона так пахне. Це її сукня. Її шия торкалась коміра, і від нього тягло розкішшю чужого палацу: солодкі духмяні квіти, пахощі з дорогих флаконів, пилок шовку й магії. Її волосся ще зберігало зачіску, щоки мали залишки пудри — я бачив це все.

Мій шлунок стиснувся.

Я не мав права ревнувати. Вона не обирала цього. Але ці речі — вони світилися в темряві, як тавро.

Я зібрав усе — сукню, прикраси, накидку з перлами, туфлі, що блищали в кутку, навіть шпильки з волосся. Поклав у мішок. А потім ще раз глянув на неї.

— Вона — не річ, — прошепотів я. — І не здобич.

Я вийшов, хутко й безшумно, мішок на плечі.

До храму на краю селища лишалося небагато. Я знав, що там ночує старий жебрак, безіменний, що просить не їжу — а час. Він завжди мовчав, навіть коли йому давали.

Я кинув мішок на поріг. Від тканин ще тягнуло вином і квітами.

— Бери, — сказав я до темряви. — Бери собі. Може, зробиш із цього щось краще, ніж те, що намагались зробити з нею.

Жебрак не відповів. Але я знав — мішок зникне до ранку.

Я повернувся назад. Акане все ще спала. І в кімнаті знову пахло лише нею. Її теплом. Її домом.