Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 32. Усе перевернулось

Акане

Я прокинулася ще до світанку — очі розплющилися раптово, як від поштовху зсередини. В кімнаті було тихо, пахло димом і травами, та щось одразу здалося… іншим.

Я перевела погляд у бік лаштунків, де ввечері, перед тим як заснути в обіймах Кейдзо, акуратно склала ту кляту сукню, що все ще світилася розкішшю. Її не було. Не було й прикрас, навіть гребінця зі срібними голками — усе зникло.

Серце стислося.

Я підхопилася з ліжка, босоніж — і одразу до дверей. Кейдзо сидів у садку, спиною до мене, ніби нічого не сталося, спокійний, ніби світ не зрушився зі своєї осі.

— Де мої речі? — запитала я, голос мій був тихим, але в ньому вже ховалася буря.

Він не обернувся одразу.

— Я їх забрав. Відніс у храм. Віддав жебраку.

Я стояла, мов громом уражена.

— Ти… що?

Він обернувся до мене. Спокійний. Навіть занадто.

— Вони не мали бути з тобою. Ти сама сказала — хочеш віддати подругам. А значить, тобі не шкода. Я просто прискорив процес.

— Прискорив?! — вигукнула я. — Ти не мав права! Це — моє. Моє тіло, мій вибір, мої речі! Як ти смів вирішити замість мене?

— Бо ти моя жінка, — сказав він, твердо, наче це мало все пояснити. — А раз ми разом, я маю відповідальність. А це означає — і право вирішувати.

Мовби ножем по шкірі.

Я дивилася на нього і не могла повірити.

— Тобто ти — головний? А я маю мовчки підкорятись?

— Ти живеш у моєму домі. Ти під моїм захистом. І так — я вирішую, що добре, а що — ні.

Мені перехопило подих. Я відчула, як у мені підіймається стара лють — та, що я глушила роками. Я, яка виросла серед жінок-відьом, де кожна мала свою силу. Я, яка втікала від кайданів і маніпуляцій, і тепер…

— Ніколи, — прошепотіла я. — Ти не мій господар. І ніколи ним не будеш.

Ми стояли один проти одного, як два мечі, натягнуті на межі розлому. Між нами з’явилась тиша — густа, в’язка, наче дим після пожежі.

Я розвернулася й зайшла назад у хату, грюкнувши дверима. А він залишився зовні — і я не знала, чи слід мені зараз плакати, кричати, чи зібрати речі й піти.

 

Я ішла до подруг із важким серцем, як на сповідь. Сонце ще не піднялося високо, але його проміння вже зрадницьки оголювало тріщини у моїй душі. Стежка до дому Іри й Чизу петляла між деревами, мов мої думки — закручені, заплутані, пульсуючі.

— Мені треба поговорити, — промовила я, коли вони відкрили мені двері. Моя посмішка була натягнута, як мотузка перед розривом.

Ми сіли на дерев’яній лаві біля вогнища. Чизу принесла трав’яний настій, але я його навіть не торкнулася. Слова рвалися з грудей.

— Кейдзо… він… — я ковтнула повітря. — Він викинув мої речі. Без дозволу. Я… я не знаю, що думати. Ми посварилися.

Дівчата обмінялися тим самим багатозначним поглядом, який я так добре пам’ятала з юності — коли мовчання гучніше слів.

- То була шовкова вишита сукня і прикраси, які я мала подарувати вам, - додала я майже пошепки.

- Розкішна сукня, кажеш? - це Чизу. - Ну-ну, десь я тут сукню бачила... здається.

Я округлила очі: де?

— То ти ще не знаєш, — обережно почала Іра, стискаючи мою руку. — Ми не хотіли говорити… але тепер… Ти мусиш знати.

— Знати що?

— Минулої ночі… я бачила його. Кейдзо. Він був із Ран. Вони… обіймалися. І не лише я бачила. Усе селище про це пліткує, Акане…

Мені стало важко дихати. Світ затремтів. Здавалося, навіть земля під ногами рушила. Я повільно похитала головою, намагаючись не вірити, не чути, не бачити.

— Ні, — прошепотіла я. — Ні… Це не може бути…

І саме в ту мить почувся легкий дзвін дзвіночків. На стежці, мовби з’явившись із повітря, стояла Ран — у моїй сукні. Тій самій, яку мені зодягали служниці Йосемару. Вона виглядала як з обкладинки проклятої казки — сяюча, злуща і вдоволена.

— Що, мила? — її голос був солодкий, як отруєний мед. — Ой, ти впізнала сукню? Кейдзо сказав, що вона мені більше пасує… І подарував.

Усе всередині мене обірвалося.

Така підла зрада?

Я не закричала. Не зойкнула. Просто… все згасло. Повітря стало твердим, як лід. Кров — повільною. Небо — темним.

Світ похитнувся, і я впала в порожнечу, де не було ні звуку, ні болю.

Лише темрява.

+

Світ повертався до мене повільно, крізь тінь, мов через воду. Спершу я відчула прохолоду — хтось відкрив мені груди, розстебнувши сорочку, повітря лоскотало шкіру. Потім — голоси, тривожні, знайомі. І нарешті — біль у грудях, важкість на повіках.

Я повільно розплющила очі. Наді мною — обличчя Чизу, біле, стривожене. Вона щось шепотіла Ірі, та схилилася й втерла мені лоба мокрою тканиною.

— Вона приходить до тями! — вигукнула Іра.

Я кліпнула. Було яскраво. Трохи згодом — я помітила, що лежу на дерев’яній лаві під хатою, на мені — стара сіра сукня, хустина стягує волосся, ноги в капцях… Усе було неправильно. Моя душа ще не наздогнала тіло.

І тоді небо здригнулося.

Ревище.

Крик.

Дівчата закричали, кинувшись назад.

Із небес — мов крижана блискавка — звалився дракон. Срібно-чорний, із шипами на спині. Вітер здійняв пилюку. І — в ту ж мить — він став Йосемару.

Моє серце обмерло.

— То це ти… така тепер? — його голос був холодний і насичений зневагою. — Сіра, змарніла… убога?

Я ще не могла ворухнутися. Лише дивилася, як він підходить, як хижо посміхається, мов несе дарунок смерті.

— Але ж ти — моя, — прошепотів він.

Його рука зірвала хустину з моєї голови. Пальці — жорсткі й неспішні — витягли з повітря тонку діадему з фатою, здавалося, він тримав її весь цей час. Він поклав її мені на голову, і я відчула шовковистість фати на щоках. І щось дивне — знайоме — запекло в грудях.

Йосемару нахилився й поцілував мене — холодно, владно, як печать.

— Тепер ти знову моя наречена, — прошепотів він, пригортаючи мене до себе.

І саме в ту мить грюкнули двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍