Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

Роблю на кухні чай з м'яти, щоб заспокоїти нерви. Останнім часом вони в мене на межі. Через ситуацію з Тарасом та наполегливість Антона. Він знову запросив мене у гості, щоб поговорити. Антон стоїть поруч, його обличчя серйозне, але в очах я помічаю щось, що змушує мене відчути себе незручно. 

— Люся, — каже він, і його голос звучить якось відсторонено, — я хочу тебе про щось попросити. Повертаюся до нього, намагаючись розгадати, що ж він має на увазі. Не вперше ми граємо цю гру — він виглядає так, ніби серйозно, але я знаю, що за цим завжди ховається якась вигода для нього. Я чую, як серце стукає в скронях. 

— Що трапилося? — питаю, намагаючись звучати спокійно. 

— Я хочу, щоб ти вийшла за мене, — каже він, і ці слова, які, на перший погляд, звучать як пропозиція, відчуваються як вирок. В мене справжній ступор. Це він так жартує чи що? 

— Антоне… — починаю, але він перебиває мене. 

— Послухай, Люся. Це не те що ти думаєш. Мені потрібен цей шлюб. Ти знаєш, як важливо для мене зберегти обличчя в очах інших. Ти — ідеальний варіант. 

Кидаю погляд на місто внизу, де вогні починають мерехтіти, і на мить відчуваю себе такою самотньою. Я не можу повірити, що це відбувається. Він не любить мене. Він навіть не поважає мене. Ця думка обертається в голові, немов закляте коло. 

— Але я не можу вийти за когось, хто не кохає мене, — кажу, намагаючись тримати голос спокійним. — Я не хочу бути дружиною за контрактом. Й просто грати роль. 

— Це не гра, — заперечує він, але в його голосі відчувається невпевненість. — Це бізнес. Це зручно для нас обох. Ти ж розумієш? 

Розумію. Але що з того? Я дивлюся на його обличчя, на ознаки втоми, які його обтяжили, в глибині душі відчуваю, що мені абсолютно байдуже. Якби, ж він сказав мені, що любить, що мріє про нас, але знаю, що цього не буде. Він потребує мене, як інструменту у своїй грі, я не можу бути частиною цього. — Я не можу, — шепочу, відводячи погляд.  Я не можу бути твоєю зручною дружиною, Антоне. 

Він зітхає, я бачу, як його рука злегка тремтить, коли він намагається доторкнутися до мене. Відступаю, відчуваючи, як між нами виникає прірва, яку не можна перейти. 

— Люся… — його голос стає тихим, як шепіт вітру. — Я не просив тебе про любов. Я просто хочу, щоб ти була поруч. 

Але я не можу бути поруч, не відчуваючи, що є чимось більшим, ніж просто фікцією. Моя душа прагне справжнього кохання. Зиркаю у його очі й розумію, що в цій грі я вже програла. 

За вікном темрява повільно накриває місто, і вогні стають яскравішими, немов намагаються заглушити глибокий біль всередині мене. Неприємний холод проникає в серце, і я відчуваю, як сльози наповнюють очі, але я не хочу показувати йому свою слабкість. 

— Антоне, — кажу, намагаючись зібратися, — я не можу бути частиною твого плану. Мені хочеться кохати й бути коханою. А не чекати поки ти нарешті визначишся чого хочеш. Він мовчить, бачу, як його обличчя хмуриться від розчарування. Я знаю, що він не розуміє, чому я не можу піти на цю угоду, чому не можу принизити себе до такої міри. Скільки я його знаю він завжди був практичним, завжди шукав вигоду у всьому, можливо, саме це і приваблювало мене колись. Але тепер я розумію, що це не любов, а холодний розрахунок. 

— Я не хочу, щоб ти страждала, — нарешті говорить він, в його голосі звучить щирість, але я не можу повірити в неї. — Я просто… Я просто не знаю, що робити, якщо ти відмовишся. 

— Ти ж знаєш, що це не принесе щастя для ні для кого з нас, — відповідаю, намагаючись знайти в його очах хоч якусь підтримку, але там лише невпевненість і страх втратити контроль. — Ти повинен зрозуміти, що не можна будувати щасливе життя на брехні. 

— Це не брехня, — каже він, але я відчуваю, що він сам починає сумніватися у своїх словах. — Це… це не просто угода. 

Зітхаю, розуміючи, що ми застрягли у цій безвихідній ситуації. Бо хочемо абсолютно різних речей. Але з іншого боку можливо воно й на краще? Якщо я вийду заміж за Антона? Врешті без кохання легше. Не буде зайвих страждань. 

— Я хочу справжнього кохання, — кажу нарешті, хоча ці слова важко вимовити. — Я хочу, щоб моя любов була для тебе важливою, а не просто засобом для досягнення цілей. 

Він повертається до мене, бачу, як його очі наповнюються невизначеністю. Можливо, він вперше чує це. Можливо, він ніколи не замислювався про те, що я можу хотіти чогось більшого. 

— Я… — починає він, але я перебиваю його. — Я не можу залишитися з тобою, — кажу, відступаючи ще далі. — Якщо ти не готовий ризикнути заради справжнього кохання, я не хочу бути твоєю. 

Тиша навколо нас стає глухою, відчуваю, як відстань між нами зростає. Я не знаю, чи коли-небудь повернуся до цього місця, але знаю, що повинна йти. Повинна знайти своє місце у світі, де моя любов буде розділеною. Я обертаюся і йду, відчуваючи, як серце моє б’ється все швидше і швидше, немов намагаючись вирватися з тісних обіймів страху. Але раптом сильна рука хапає мене за зап'ястя й тягне на себе. Антон міцно притискає мене до себе й дивиться прямо в очі. 

— Люся, благаю не йти. Ти мені потрібна. В його очах стільки надії, що я не знаю навіть що сказати. Раптом Антон наближається до мене й цілує. Його губи тверді та вимогливі. Поцілунок настирний. Це зовсім не те. Не так має цілувати чоловік свою наречену. Мені не те що неприємно, а не комфортно. Я обережно відсторонююся, щоб припинити поцілунок.