Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

мовою, Веланський, Лесевич, Остроградський, Костомаров, Потебня, Антонович, Кістяківський, Ковалевський, Ушинський та багато інших були продуктом творчості українського генія, українського духу, і від них українці не збиралися відмовлятися. Як не відмовлялися вони й від своєї української національності[41]. Такий підхід створював важливу для націотворення традицію.

У науковому осмисленні феномена інтелігенції не бракувало поглядів, які заперечували її націотворчу роль. Найпомітнішим українським мислителем пореволюційного часу, який сповідував такі ідеї, був В. Липинський. Хоча його концепцію навряд чи можна назвати антиінтелігентською. Вона радше мала яскраво виражений аристократично-елітарний характер. А до аристократії, на думку Липинського, могла потрапити лише краща частина інтелігенції. Загальна оцінка суспільної, націотворчої ролі інтелігенції визначалася істориком крізь призму його розуміння природи нації та власної соціальної приналежності.

Заслуговує на увагу його визначення самого явища інтелігенції, позаяк тут враховані основні елементи націотворчого процесу. Інтелігентами вчений називав ту категорію людей у нації, які: «1. Зовсім загубили органічний зв’язок з яким-небудь матеріяльно продукуючим класом, тобто здекласувались, і по способу свого життя і по способу свого думання не можуть бути зараховані ані до хліборобів, ані до промисловців, ані до працюючих фізично робітників. 2. Які не володіють ані зброєю, ані засобами матеріальної продукції: землею, фабриками, машинами — не мають власної реальної, матеріальної сили. 3. Які живуть по-інтелігенськи тому, що посідають більшу суму освіти, науки, і тому, що ця здобута в школах більша освіта забезпечує їм необхідний дохід за їхню інтелігентську, розумову працю»[42]. Саме здекласованість, безземельність, непродуктивність інтелігенції зумовила її не самостійну підпорядковану роль у процесі творення нації — бути посередником між державною владою та народними масами. Однак у цій загальній формулі наявні різні складові, від поєднання яких і залежала оцінка діяльності інтелігенції. Розглядаючи український історичний досвід, Липинський звертав увагу на те, що інтелігенція досить часто виконувала свої посередницькі функції між українськими масами і чужою, російською або польською, державою. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не йшлося про можливість творення власної органічної нації.

На думку Липинського, інтелігенція за своїм громадським спрямуванням ділилася на дві зовсім відмінні групи. Перша використовує свою освіту для служби громаді (нації, державі, класу), тим самим виконуючи одну з найбільш почесних і важких громадських ролей у житті нації. Друга натомість використовує громаду (націю, державу, клас) для задоволення власних вузькостанових або особистих інтересів. Остання ситуація має місце, коли інтелігенція претендує не на службову, а на провідну роль у житті нації. Цікаво, що одна з найпомітніших праць Липинського «Листи до братів-хліборобів» написана з урахуванням окресленого вище поділу інтелігенції на дві групи. Так, у вступному слові автор спеціально наголошував на тому, що його книга адресована до світської інтелігенції, яка не претендує на верховну політичну владу: «Для інтелігенції, якої найбільшою амбіцією і найбільше гарячим бажанням єсть дати своїй нації одну об’єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитарного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеологій»[43]. Водночас мислитель критикує іншу групу інтелігенції, яка, порушуючи своє соціальне покликання, живе з політики.

В. Липинський писав, що українська матеріально непродуктивна інтелігенція має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці — без її співучасті важко було б розвинутися українській науці, мистецтву, літературі, навіть українській кооперації. Водночас до політичної праці українська інтелігенція показала себе абсолютно нездатною. Біля неї не може об’єднатися в одне тіло нація, оскільки для цього бракувало об’єднавчої спільної традиції та культури.

Найбільше претензій до інтелігенції мислитель висував у тій сфері, яка була безпосереднім полем її інтелектуальної діяльності — ідеологічній. На його переконання, історичний досвід доводив, що «ідея своєї держави, збудованої якимись иншими українськими класами, була... як не ворожа, то в найкращім разі абсолютна чужа» українській демократичній інтелігенції. Водночас: «Ідеї, віри, леґенди про одну єдину, всіх Українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла»[44]. Більше того, історика непокоїла і загальна спрямованість ідеологічних шукань «політикуючої інтелігенції» — те, що «наша інтелігенція, замість творити ідеологію патріотичну, тобто будити Україно-творчу свідомість територіально-політичну, творить ідеологію націоналістичну, тобто будить Україно-руйнуючу свідомість культурно-віросповідну»[45]. Цілком очевидно, що така негативна оцінка була породжена авторським баченням сутності нації передусім як спільноти, збудованої на усвідомленні територіальної єдності.

Далі інтелігенції зроблено докір у неспроможності витворити українську правлячу верству, вкрай потрібну для формування нації та створення власної держави. Причину цього Липинський бачив у тому, що в інтелігенції були відсутні дві риси, необхідні для творення такої провідної націотворчої групи: сила й авторитет. Але, незважаючи на це, українська інтелігенція зуміла зберегти за собою монополію представництва нації як у період «національного відродження» до Першої світової війни, так і в часи державного будівництва. Сталося це тому, що українська інтелігентська демократія скористалася національною слабкістю та політичною нерішучістю інших соціальних верств, передовсім державотворчого хліборобського класу.

Зрештою, В. Липинський змальовує ідеальну модель участі «чесної, дисциплінованої, зорганізованої» інтелігенції у націотворчому процесі. Для цього інтелігенція мала відмовитися від спроб самостійного політичного керівництва і зосередитися на виробленні загальнонаціональної ідеології та виконанні своїх фахових функцій. Тоді найліпші її представники разом із верхівкою інших продуктивних класів зможуть увійти до складу нової української аристократії. Мислитель спеціально наголошував на тому, що «роля інтелігенції це одна з найбільше почесних ролей у нації: роля духовників і фахово-освічених помішників національної аристократії»[46]. У такій ідеальній схемі знайшлося місце і для здекласованої інтелігенції, що рветься до влади — бути ідейними вождями опозиції. Наявність останньої, за умови доброї організації національної аристократії, буде лише сприяти необхідним реформам та ротації аристократичної верстви. За таких умов, підсумовує Липинський, «ідейна політична праця інтелігенції не приносить шкоди нації, навпаки, вона дає той необхідний і нормальний фермент, який піддержує життя і розвиток націй».

Досить гострою була і проблема національної орієнтації самої інтелігенції. Далеко не всі інтелектуали з-поміж етнічних українців поповнювали лави українських симпатиків. Болісним був процес психологічної адаптації українського інтелігента у зросійщеному чи спольщеному місті. Перед ним поставала дилема: або цілком розчинитися в іноетнічній культурі, або, подолавши всі перешкоди, самоствердитися у власній. Парадоксальність останнього процесу помітив Б. Кравченко, який зазначив: «Через механізм асиміляції українська інтелігенція здобувала національну свідомість»[47].

Процес національного навернення мав своєрідну ієрархічну природу. Від патріархів української культури губерніальних центрів до дрібніших міст і сіл. Якщо київські професори надавали українському рухові певного статусу в очах сільської інтелігенції, та остання своєю чергою сіяла зерно