Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

оберненим до актуального рівня економічного розвитку суспільства і політичної свободи в ньому[37]. Як свідчила соціально-економічна та політична ситуація, в Україні у межах Російської імперії ця теза була вповні правомірною. Підрахунки А. Каппелера щодо участі інтелігенції в українському національному русі також підтверджують думку Сетона-Вотсона. Так, 1897 р. було зареєстровано 47 тисяч українців із середньою чи вищою освітою, що становило лише 0,3 % українського населення (для порівняння: серед російського населення України освічені верстви становили 5 %). Водночас інтелігенція домінувала в організованому національному середовищі, бо становила понад 3/4 національного руху. Тому можна погодитися з таким висновком Каппелера: «Надзвичайно висока частка інтелектуалів на тлі дуже низького освітнього рівня всього іншого населення — характерна ознака (на противагу російському революційному рухові) соціальної структури українського національного руху»[38]. Така особливість спричинила те, що навіть у вирішенні суто політичних проблем його представники не залишалися осторонь клопотань щодо рідної мови, культури, історії в системі народної освіти.

Водночас вкрай несприятливі обставини імперської дійсності, передусім жорсткий заборонно-репресивний тиск із боку російської влади, призводив до значного спотворення інтелектуального та ідеологічного оснащення національного руху, що продукувався українсько-орієнтованим інтелігентським середовищем. Як зауважував М. Грушевський, «у таких умовах, звичайно, не мислимий був правильний рух не тільки української літератури чи науки, а й політичної та суспільної думки, позбавленої будь-яких легальних органів свого розвитку»[39]. Цілком зрозуміло, що українство в межах Російської імперії до революційних подій початку XX ст. було представлене переважно культурницькою течією.

У період революції 1905 р. українська громадськість вустами своїх лідерів чітко висловлювала розуміння неприродності спроб штучного обмеження власного суспільно-політичного руху лише поточним моментом. Подібне «відсікання» традиції було наслідком не лише названих вище свідомих охоронних заходів імперських поліцейських структур, а й певної несвідомої внутрішньоукраїнської «гуртківщини» та конкуренції різних інтелігентських середовищ. Негативні наслідки такого стану речей адекватно осмислив С. Єфремов. Оцінюючи відсутність будь-якого планового розвитку, він констатував: «Залишений у питаннях опрацювання національного світовідчуття майже на власні сили, українець природно звикав ледь не всю історію українського руху починати з самого себе чи того гуртка, до якого він належав». Тому Кирило-Мефодіївське братство, «Основа», Шевченко, Куліш, Костомаров, Драгоманов, радикальна партія тощо для українців тривалий час лишалися тільки іменами, позбавленими внутрішнього сенсу та значення, такими, що нічого не промовляли ні до серця, ні до розуму й тому не мали чи майже не мали впливу на формування української свідомості. Як приклад наводився факт відсутності історії навіть Кирило-Мефодіївського братства, цієї першої української організації з визначеною суспільно-політичною програмою. Наслідком цього було те, що українське суспільство втратило можливість нормальної національної еволюції та цілеспрямованого розвитку зрілої суспільно-політичної думки. Її становлення йшло своєрідними стрибками, амплітуда ж сягала крайнощів — від проповіді «безполітичної культури» до заперечення будь-якої культурної праці, від радикальних національних заяв до повної національної індиферентності.

Брак історичності національного руху був досить швидко подоланий із появою низки спеціальних досліджень. Однак в історичній та суспільно-політичній думці з’явилася інша надмірність — відбулася певна абсолютизація загальної уваги лише до інтелігентської течії у визвольному русі. Більше того, виникла небезпека зведення всієї новітньої історії України лише до національно-визвольних змагань. Навіть М. Грушевський волів розглядати український історичний процес XIX — початку XX ст. здебільшого як «національне відродження», уявляючи його «діяльністю національно свідомої інтелігенції». Подібні дослідницькі настанови сформувалися на тлі сприйняття Грушевським ідеї про роль інтелігенції як провідного класу.

Але варто враховувати, що погляди історика на центральну роль інтелігенції у націотворчому процесі не лишалися незмінними. Досвід визвольних змагань 1917—1921 рр., а надто непідготовленість українських інтелектуалів до практичного державотворення, посилили його критичні настанови до інтелігенції. Закиди щодо невиконання нею соціальної та національної місії містилися, зокрема, у статті Грушевського «На село (Чергові завдання української трудової інтелігенції)», опублікованої 1920 р. у журналі «Борітеся — поборете!».

Особливості українського націостановлення позначилися і на невизначеності термінологічного ряду щодо назви та самоназви нової нації. Лише з часом з’ясовується анахронізм використання терміна «українофіли» щодо українського національного руху. Той же Єфремов цілком логічно зазначав: «Назва „українофіл“, що вживається для означення відомого напряму серед людей українського походження, є позбавленою всякого певного змісту і, будучи не більше як філологічним і логічним непорозумінням, породжує й у подальшому непорозуміння»[40]. Пропонувалося перейти виключно на використання назви «українець» на позначення особи, що належить до української нації, виходячи з аналогії — росіянин, німець, француз тощо. Назва «українофіл» набувала семантичного відтінку поверховості, парадності, штучності у виявленні своїх симпатій до українства або ж стосувалася носіїв іншої етнічності, які симпатизували українській справі. Але навіть у період національного підйому часів революції 1905 р. назва «українець» уживалася з певними застереженнями щодо рівня національного усвідомлення.

Подібна ситуація, зрештою, була типова для націй, які ставали реальністю за несприятливих імперських умов, коли існувала відчутна дистанція між етнічною спільнотою (у нашому випадку це наддніпрянські «малороси» й галицькі «русини») та самосвідомою національною спільнотою («українцями»). Проте названа специфіка, напевне, лише очевидніше подає загальну рису процесу націотворення — усвідомлення себе нацією далеко не всією етнічною масою. Завжди буде залишатися певна кількість маргінальних елементів, які перебувають за межами національної спільноти. Суть вирішення проблеми, можливо, полягає у появі певної «критичної маси» носіїв етнічних ознак, які спромоглися усвідомити власну належність до національної спільноти. Тому надзавданням українського руху в усій можливій перспективі було досягти цієї критичної маси адептів нової національної ідентичності, яка змогла б зробити українську націю реальністю. Тоді відпала б потреба у спеціальному наголошуванні щодо національно свідомого виміру у визначенні поняття «українець». Етнічне та національне найменування стало б аналогічним і зійшлося б в одному понятті.

Не менш важливим явищем духовно-інтелектуального простору України була наявність у ньому численного прошарку інтелігенції «російської культури». Ідеться про носіїв подвійної свідомості, людей інтелігентної праці українського походження, але вихованих у спільноімперській російській культурній традиції, які доклали чимало зусиль до розбудови останньої. Від того, наскільки ця частина інтелігенції могла бути включена в український націотворчий процес, значною мірою залежав його перебіг. Слушні думки щодо розуміння цієї проблеми висловив Д. Дорошенко вже після революції, під час дискусії з «євразійцями». Він цілком виважено з’ясував, що сучасне українство не може відцуратися від вагомої культурної спадщини, створеної українцями протягом XIX ст. у межах тодішньої Російської імперії. У відповідь на статтю М. Трубецького про небажаність зречення українців спільноруської культури історик зауважував, що українці усвідомлюють, який величезний внесок був ними зроблений, зокрема, у розвиток російської науки. Зараховані до лику російських вчених лише на підставі того, що писали свої праці переважно російською