Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Австрійської імперій. Пробудження новітнього українського національного руху спричинилося до появи «українського питання», яке дедалі більше набувало політичного характеру, поки знову не перетворило на реальність окрему українську політику.

Отже, за всіма цими трансформаціями вимальовується досить важлива проблема існування, характеру та якості тогочасної «української» еліти. Важливими також видаються стосунки, які існували між верхівкою та широкими народними масами: наскільки вони були нормалізовані, гармонійні та взаємолояльні. Цілком зрозуміло, що це безпосередньо впливало на ідентифікацію різних верств населення, можливість народнокультурної мобілізації задля досягнення національних інтересів.

Як відомо, імперський уряд активно залучав лояльно налаштовані еліти національних неросійських регіонів, які були інтегровані до аристократії імперії. Андреас Кеппелер вдало зауважує, що використання станових критеріїв та лояльності сприяла підвищенню статусу вищих прошарків колишньої Гетьманщини (малоросів — вірних слуг династії) у ієрархії лояльності Російської імперії[33]. Але в українському випадку кооптації еліти колишньої Гетьманщини спостерігаються певні особливості. Так, на відміну від інших неросійських еліт (балтійських німців, поляків, фінів, грузинів), які зберегли свою етнічну (етнокультурну) ідентичність, українська еліта під впливом тиску російської імперської культури швидко денаціоналізувалася. Поступова акультурація українського дворянства призвела до зміни офіційного ставлення до них: малороси перестали сприйматися імперським центром як самостійна етнічна група.

Надалі соціальна мобілізація для українців різних станових груп була можлива лише за умови лояльності до імператора й держави та прихильності до російської культури, у тому числі й мови. Характерно, що русифікаційний принцип спрацьовував не тільки при формуванні еліти, але й «контреліти». Під якою розуміється загальноімперський революційний рух. У межах такої системи, на перший погляд, мали складатися оптимальні стосунки між елітою і народними масами, представленими передовсім селянством, яке ще не набуло чіткої національної свідомості. Але реальна ситуація мала принципово інший вигляд. Виявилося, що соціальний антагонізм між селянством та дворянством набуває якщо не національного, то виразно етнічного характеру. Досить поширеним серед селянства було сприйняття поміщика як чужого не тільки за його становістю, а й за етнокультурними ознаками (поляк, великорос).

Водночас не варто вважати, що вся традиційна еліта була втрачена для української національної справи. Малоросійські дворяни або правобережні шляхтичі, як правило, мали подвійну лояльність і зберігали позитивне психологічне сприйняття своєї батьківщини. Їхню ідентифікацію можна визначати як ситуативну. Адже після падіння Російської імперії чимало зрусифікованих представників еліти доволі швидко «відновили» свою українськість і брали активну участь в українському громадському і політичному житті.

Таким чином, через історичні обставини провід української справи в XIX ст. на Наддніпрянщині (і на Наддністрянщині) опинився в руках інтелігенції. І в цьому можна побачити процес формування нової еліти. Проукраїнська інтелігенція виступає як одна з антиімперських сил, але до неї не варто зводити всю національну еліту. Такий підхід породжений тим, що для української історіографії була притаманна надмірна концентрація уваги на революційному русі й на тій «контреліті», яку він фактично представляв. Водночас надто мало уваги приділялося висвітленню діяльності інших елітарних груп: чиновництва, військових, аристократії, буржуазії. Тому можна цілком погодитися з позицією В. Потульницького, який розглядає українське лівобережне панство як органічну складову частину українського суспільства. Тим паче, що на Полтавщині та Чернігівщині нащадки української шляхти колишнього Гетьманату становили до 90 % землевласників. Представники цієї традиційної української еліти сповідували консервативні, автономістські цінності та брали активну участь у найрізноманітніших формах суспільної діяльності: громадах, земствах, формуванні перших політичних партій тощо[34].

Принагідно зазначимо, що історія «національного відродження» XIX ст. продемонструвала певний колообіг регіональних українських еліт. Спочатку першість належала представникам колишньої Гетьманщини та Слобожанщини (Новгород-Сіверський, Харків), пізніше центр національного життя перемістився на Наддніпрянщину (Київ), далі через несприятливу ситуацію паростки свідомого українського життя плекалися поза межами власне української етнічної території в Женеві (М. Драгоманов) та частково в Петербурзі. У 1880—1890-х рр. першість переходить до української інтелігенції Галичини. Цей край до Першої світової війни відіграє роль українського П’ємонту. Але при цьому не варто забувати, що чималий потенціал українських інституцій у Львові забезпечувався зусиллями громадських діячів практично всієї України.

Цілком зрозуміло, що без діяльності еліти досягти радикального успіху в національній мобілізації мас було неможливо. Як справедливо зазначає Б. Кравченко: «Домінантним чинником, що визначає силу національної свідомості, є особлива поведінка еліти. Національна ідентичність — не вроджена ознака людини, а нова орієнтація в суспільстві». Але при цьому варто враховувати, що поведінка самої еліти може бути амбівалентною: такою, що сприяє народній мобілізації навколо неї, і такою, що співпрацює з чужинською владою й асимілюється з чужорідною культурою. «Якщо еліта не вимагає корпоративного визначення групи як цілого, то народ, хоч і підтримує свою культурну самобутність, не може розвинути спільного почуття національної ідентичності»[35], — резюмує Б. Кравченко.

Цікавою видається спроба виділити декілька генерацій новітньої української інтелігенції.

Уперше цю ідею виразно розвинув у знаменитій «Самостійній Україні» М. Міхновський, хоча його інтерпретація у цьому сенсі має явно негативістське забарвлення. В О. Забужко ця ідея викристалізувалася у «генераційну періодизацію» історії нової української культури, яка «передбачає в її розвиткові наступні етапи, відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об’єктивації національного буття свого — суб’єкта — українського народу»[36].

Здається, що запропонована періодизація буде доречною й у ситуації, пов’язаній із впливом інтелігенції на національне усвідомлення широких мас. Конкретно вона виглядає так: перше покоління — від «Енеїди» І. Котляревського до «братчиків» (діячів Кирило-Мефодіївського братства), друге — «українофіли», «сімдесятники», «громадівці», третє — покоління «Молодої України» (з кінця 80-х рр. XIX ст. по десяті роки XX ст.), четверте — покоління революційної доби та «розстріляного Відродження». Окресленій проблемі відповідають саме третє та четверте покоління, які виховані «українською ідеєю» й призначені логікою історії для того, аби завершити іманентно-інтелігентський етап українського національного руху.

На той час (1897 р.) українська інтелігенція становила незначний прошарок населення. У підросійській частині України лише 16 % юристів, менш як чверть учителів, 10 % письменників і артистів належали до української національності. На Галичині ситуація була не кращою. Крім того, українці були практично відсутні у вищих ешелонах інтелігенції, а значилися переважно (приблизно 3/4) серед «третього елементу», тобто земської та сільської інтелігенції, яка здебільшого не мала вищої освіти. Також було очевидним непропорційне територіальне розміщення інтелігенції. Найбільша її частка припадала на Лівобережжя (понад 40 % учителів, 45 % працівників державних установ). Ці особливості не могли не позначитися на потенційний можливості інтелігенції впливати на піднесення національного усвідомлення.

Однією з особливостей модерного українського націостановлення було те, що роль еліти з-поміж усіх потенційних верств населення змогла відіграти лише світська інтелігенція. Її значення у національних рухах, за Г. Сетоном-Вотсоном, є пропорційно