Айрін Сторі Irene Story - Лялька, Айрін Сторі Irene Story

Севілья зустріла Елену, Каталіну та Фабіо дощем. Рясний літній ранішній дощ. Елена заснула по дорозі з Андалусії. Вони вирішили не залишатись там. Забрали документи, залишили Ернесто далі слідкувати за аналізом доказів, а самі поїхали. Ернесто був не проти. Він сказав, що на відміну від них, він зможе нормально поспати. А Елена не втрималась і заснула. Фабіо був за кермом. Каталіна так само дрімала на передньому сидінні. Альдо їхав іншою машиною. Він попросив, щоб з ним ніхто не їхав. Ніхто й не наполягав. Всі розуміли чи намагались зрозуміти його стан. Фабіо їхав попереду, тому ніхто не помітив, що Альдо так і не виїхав за межі самої Андалусії.

Коли Елена прокинулась, була вже майже дванадцята. Її розбудила Каталіна.

- Ми вже приїхали?

- Так. Елено в нас погані новини.

- Що трапилось?

- Альдо не приїхав. Ми його втратили. Фабіо пішов зараз розбиратись. Можливо щось видно по камерах. І взагалі він винний...

- Хто винний, Каталіно?

- Фабіо. Він мав слідкувати. А тепер Альдо не відповідає на дзвінки.

- Фабіо тут ні до чого. Нам просто треба було залишитись ще в Андалусії і нікуди не поспішати, виспатись. Можливо Альдо потрапив в аварію... Я казала, що з ним мав хтось їхати.

- Пішли. Будемо намагатись все поступово дізнатись.

***

Альдо відкрив очі. Йому це важко було зробити. Він відчував запаморочення та головний біль. Якщо він різко повертав голову, то його одразу нудило. Він лежав на вогкій підлозі. Навколо були голі стіни та прямокутне вікно під стелею. Повітря було важким. Було душно – Альдо відчував спрагу. Він спробував поворухнутися. Руки та ноги не були зв’язані, але Альдо відчував слабкість в усьому тілі. Він вирішив хоча б змінити положення і сісти. Все перед очима почало крутитись. Руками поступово він почав перевіряти своє тіло: чи був він поранений, чи ні. Болю від ран він не відчував, але зважаючи на свій стан, Альдо зрозумів, що йому якимось чином ввели велику дозу седативного, що його нервові рецептори могли, як наслідок, не реагувати на подразники. Але на дотик ніяких пошкоджень шкіри. Перелому ніякого ніде не було також. І нікого навколо нього теж не було. Двері в приміщенні були, але, щоб перевірити, чи вони замкнені, чи ні, треба було ще до них дійти. А для цього в Альдо сил не було. Він вирішив дочекатись. Можливо хтось до нього все ж таки прийде – мала бути мета, щоб його залишити тут в такому стані.

Альдо не пам’ятав, як він опинився в цьому приміщенні. Останнє, що він міг згадати, це дорога, виїзд з Андалусії, він прямував за автомобілем, яким керував Фабіо. А далі... Наче був якийсь світлофор чи перехрестя, а потім він вже не бачив автомобіль Фабіо. Було ще рано, але рух був щільний, і хтось почав притискати його до узбіччя. І на цьому все.

Альдо не помітив біля себе ніяких речей: ані телефону, ані гаманця. Нічого. Добре, що не зв’язаний. Треба було перевірити стан ніг. Якщо доведеться бігти, то він хоча б хотів би мати на це здатність. Хоча б швидко йти. Альдо спочатку почав масажувати ноги руками, а потім почав їх повільно згинати-розгинати. Ноги слухались. Він став на коліна.

Це вже було досягненням. А потім він почув за дверима шум - і вирішив повернутись в майже початкове положення. Він сів на підлогу і став чекати на того, хто збирався до нього зайти.

Двері відчинились - і в напівтемряві важко було розгледіти, хто зайшов в середину приміщення. Згодом Альдо звик і побачив, що це була постать чоловіка.

- Привіт, Альдо. Бачу, ти вже прийшов до тями.

- Хто ви?

Пересохле горло давалось взнаки – і голос вийшов хриплим.

- Я?! Я один з тих, кого ти так відчайдушно шукав – «Червоні буйволи».