Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— Якщо це — добрий зв’язок, — запитала Денна, — то який тоді поганий?

— Ось, дай-но покажу, — я витягнув гаманець, подумавши, що після Вілемової зауваги монети бентежитимуть менше. — Сіме, маєш твердий гріш?

Він мав, і я розставив монети у два ряди на столі перед Денною. Показав на пару залізних драбів і пробурмотів зв’язування, а тоді сказав:

— Підійми.

Денна взяла один драб, і інший потягнувся за ним.

Я показав на другу пару: драб і єдиний срібний талант, який у мене зостався.

— А тепер оце.

Денна взяла другий драб, і талант потягнувся за ним у повіт­ря. Вона поводила руками вгору-вниз, наче шальками терезів.

— Цей, другий, важчий.

Я кивнув.

— Різні метали. Вони не такі схожі, тож у це треба вкладати більше енергії.

Я показав на драб і срібний гріш, а тоді пробурмотів третє зв’язування.

Денна взяла перші два драби в ліву руку, а третій підібрала правою. За ним у повітря потягнувся срібний гріш. Вона кивнула самій собі.

— А цей іще важчий, адже тут і різна форма, і різні метали.

— Саме так, — підтвердив я й показав на четверту, останню пару: драб і шматочок крейди.

Денна ледве зуміла підсунути пальці під драб, щоб його ­підняти.

— Він важчий за всі інші, разом узяті, — сказала вона. — Либонь, фунти зо три!

— Зв’язок між залізом і крейдою паршивий, — сказав Вілем. — Погана провідність.

— Але ж ви казали, що енергію не можна створювати чи знищу­вати, — промовила Денна. — Якщо я мушу докладати зусиль, щоб підняти цей крихітний шматочок крейди, куди ­дівається зайва енергія?

— Розумно, — реготнув Вілем. — Дуже розумно. Я рік проходив на заняття, перш ніж додумався про це спитати, — він захоплено придивився до Денни. — Частина енергії губиться в повітрі, — змахнув однією рукою. — Частина потрапляє в самі предмети, а дещо потрапляє до організму симпатика, який контролює зв’язок, — він нахмурився. — Це може стати небезпековим.

— Небезпечним, — лагідно виправив Сіммон.

Денна поглянула на мене.

— Отже, зараз ти віриш, що кожен із цих драбів пов’язаний із кожною з решти речей?

Я кивнув.

Вона поворушила руками. Монети і крейда заскакали в повітрі.

— А хіба це не… важко?

— Важко, — підтакнув Вілем. — Але наш Квоут — трохи позер.

— Саме тому я поводився так тихо, — промовив Сім. — Не знав, що ти можеш утримувати чотири зв’язки одночасно. Це збіса вражає.

— Можу втримати й п’ять, якщо треба, — похвалився я. — Але це, по суті, мій ліміт.

Сім усміхнувся Денні.

— І ще одне. Поглянь на це! — він показав на завислий шматочок крейди.

Нічого не сталося.

— Ну ж бо, — тужливо проказав Сім. — Я намагаюся дещо їй показати.

— Тоді покажи, — хитрувато сказав я, відкинувшись на спинку стільця.

Сім глибоко вдихнув і втелющив погляд у шматочок крейди. Той затремтів.

Віл прихилився до Денни й пояснив:

— Один симпатик може протистояти алару іншого. Головне — просто твердо вірити, що драб абсолютно не такий, як срібний гріш.

Віл тицьнув пальцем, і гріш із дзенькотом упав на стіл.

— Порушення! — зі сміхом запротестував я. — Двоє на одного — це нечесно.

— У цьому випадку — чесно, — відповів Сіммон, і крейда знову затремтіла.

— Гаразд, — погодився я та глибоко вдихнув. — Не стримуйся.

Крейда хутко впала на стіл, а за нею впав і драб. Однак срібний талант залишився на місці.

Сім відкинувся на спинку стільця.

— Ти лякаєш, — заявив він, хитаючи головою. — Гаразд, твоя взяла.

Вілем кивнув і теж розслабився.

Денна поглянула на мене.

— Отже, у тебе алар сильніший, ніж у них обох разом узятих?

— Мабуть, ні, — поблажливо сказав я. — Якби вони практику­валися працювати разом, то, мабуть, могли б мене побороти.

Її погляд ковзнув по розкиданих монетах.

— Отже, це все? — запитала Денна з ноткою розчарування в голосі. — Це все просто як робота міняйла, тільки з енергією?

— Є ще інші мистецтва, — сказав я. — Наприклад, Сім займається алхімією.

— Тоді як я, — додав Вілем, — зосередився на тому, щоб бути гарним.

Денна ще раз окинула нас серйозним поглядом.

— А є така магія, яка зводиться до… — вона невизначено поворушила пальцями. — Зводиться до якихось записів?

— Є сиґалдрія, — відповів я. — Наприклад, отой дзвоник у тебе в кімнаті. Це наче постійна симпатія.

— Але це все одно як робота міняйла, так? — запитала Денна. — Лише з енергією?

Я кивнув.

Денна зі зніченим виглядом запитала:

— А якби хтось сказав вам, що знає таку магію, яка здатна на більше? Магію, коли ведуть своєрідні записи і все записане стає правдою?

Вона нервово опустила погляд, водячи пальцями по столу.

— А тоді, якби хтось побачив запис, то це стало би правдою для нього, навіть без уміння це прочитати. Людина щось подума­ла б чи зробила б щось залежно від того, що там було написано.

Денна ще раз поглянула на нас. На її обличчі відображалася дивна суміш цікавості, надії й невпевненості.

Ми перезирнулися. Вілем знизав плечима.

— Звучить збіса простіше, ніж алхімія, — зауважив Сіммон. — Я краще займався б цим, аніж цілий день розплутував би начала.

— Звучить як казкова магія, — відзначив я. — Щось із дитячих книжок, таке, чого насправді не існує. Я вже точно ніколи не чув про щось подібне в Університеті.

Денна опустила погляд на поверхню столика, де її пальці досі накреслювали візерунки на дереві. Її вуста були трохи стиснуті, а погляд — відсторонений.

Я не міг зрозуміти, розчарована вона чи просто замислена.

— А чому ти питаєш?

Денна підвела на мене погляд, і на її обличчі швидко з’явилась іронічна усмішка. Від цього запитання вона від­махнулася.

— Просто чула про таке, — сказала зневажливо. — Так і думала, що це надто гарно звучить, щоб бути правдою.

Денна озирнулася через плече й додала:

— Здається, я пересиділа свого надміру завзятого зали­цяльника.

Віл підніс долоню й нагадав:

— У нас була домовленість. Ішлося про випивку та жіночу таємницю.

— Я перекинуся словом із шинкарем, перш ніж піти, — сказала Денна. В її очах танцювало щось веселе. — Що ж до таємниці, то позаду вас сидять дві дами. Вони більшу частину вечора пускали очима бісики у ваш бік. Та, що в зеленому, накинула оком на Сіма, тоді як білявка з коротким волоссям явно небайдужа до шалдійців, які зосереджуються на тому, щоб бути гарними.

— Ми їх уже зауважили, — сказав Вілем, не повертаючись у той бік. — На жаль, вони вже в товаристві молодого шляхетного модеґанина.

— Цей пан із ними не в романтичному розумінні, — заперечила Денна. — Якщо дами придивлялися до вас, то пан більш ніж чітко дав зрозуміти, що віддає перевагу рудим, — вона по-власницьки поклала долоню мені на руку. — На жаль для нього, я вже проявила свої симпатії.

Я переборов потужне бажання втупитись у стіл і запитав:

— Ти серйозно?

— Не хвилюйтеся, — звернулася вона до Віла із Сімом. — Я пошлю Деоха відволікати модеґанина. Це відчинить двері для вас обох.

— А