Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— У такому разі, — промовила вона, — я також готова профінансувати вечір активної пиятики, що однозначно перевершить ту просту пляшку, яку ви бачите перед собою, — перевела погляд на Віла. — Одна людина з тих, хто працює тут за шинквасом, нещодавно знайшла в підвалі запилюжену кам’яну пляшку. Там не просто вишуканий старий скатен, напій королів шалдим, — там меровані.

Вілем не змінився на лиці, проте його темні очі заблищали.

Я окинув поглядом майже безлюдну залу.

— Вечір ордена не надто жвавий. Ми не маємо вскочити в халепу, якщо сидітимемо тихо, — позирнув на двох своїх супутників.

Сім усміхався своєю хлоп’ячою усмішкою.

— Ніби логічно. Таємниця за таємницю.

— Якщо це справді меровані, — докинув Вілем, — я готовий ризикнути трішки образити почування майстрів.

— Ну, гаразд, — мовила із широкою усмішкою Денна. — Ви перші.

Сім нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Найпростіше, мабуть, зрозуміти симпатію, — заговорив він, а тоді зупинився, неначе не знаючи, що казати далі.

Втрутився я.

— Знаєш, як за допомогою таля можна підняти щось надто важке для підняття вручну?

Денна кивнула.

— Симпатія дозволяє робити щось подібне, — продовжив я. — Але без незграбних канатів і блоків.

Вілем кинув на стіл два залізні драби й пробурмотів зв’я­зування. Посунув монету праворуч пальцем — і та, що була ліворуч, посунулася через стіл одночасно з нею, повторюючи її рух.

Тут Денна трохи округлила очі. Вона не охнула, та все ж сильно втягнула повітря крізь ніс. Лише тоді мені спало на думку, що вона, певно, досі нічого подібного не бачила. Через мою науку легко було забути, що людина може жити за кілька миль від Університету, зовсім не стикаючись навіть із найпростішою симпатією.

Але Денні слід віддати належне: вона миттю оговталася від подиву. Зовсім трішки повагалася та простягнула один палець, щоб торкнутись одного із драбів.

— Так працював дзвоник у моїй кімнаті, — промовила замислено.

Я кивнув.

Віл посунув свій драб через столик, а Денна його підібрала. Другий драб також піднявся зі столу й загойдався в повітрі.

— Важкий, — зауважила вона, а тоді кивнула самій собі. — Атож, бо це наче блок. Я підіймаю їх обидва.

— Тепло, світло й рух — це все просто енергія, — пояснив я. — Ми не можемо створювати енергію чи знищувати її. Проте симпатія дозволяє її переміщувати або змінювати її різновид.

Денна повернула драб на стіл, і другий упав слідом за ним.

— І яка з цього користь?

Віл доволі весело гмикнув.

— А з водяного колеса є користь? — запитав він. — А з вітряка?

Я сягнув у кишеню плаща й запитав:

— Бачила коли-небудь симпатичну лампу?

Вона кивнула.

Я пересунув до неї через стіл свою ручну лампу.

— Вони працюють за тим самим принципом. Забирають трохи тепла та обертають його на світло. Це перетворення одного різновиду енергії на інший.

— Як у міняйла, — додав Віл.

Денна з цікавістю покрутила лампу в руках.

— Де вона бере тепло?

— Тепло зберігає сам метал, — пояснив я. — Якщо залишиш її ввімкненою, то рано чи пізно відчуєш, як метал охолов. Якщо він стане надто холодним, лампа не працюватиме, — я показав рукою. — Цю зробив я, тож вона доста ефективна. Для її роботи має вистачити самого лише тепла твоєї руки.

Денна посунула вимикач, і засяяло вузькою дугою тьмяно-червоне світло.

— Я розумію, як пов’язані тепло та світло, — задумливо проказала вона. — Сонце яскраве й тепле. Зі свічкою те саме, — насупилася. — Тільки рух у це не вписується. Вогонь не може щось штовхати.

— Подумай про тертя, — втрутився Сім. — Якщо щось потерти, воно нагрівається, — він продемонстрував це, енергійно потерши рукою тканину своїх штанів. — Отак.

Він продовжив завзято терти собі стегно, не відаючи, що, позаяк це відбувається нижче столика, жест видається вельми непристойним.

— Це все просто енергія. Якщо ти робитимеш це й далі, то відчуєш, як воно нагрівається.

Денна не знати як зберігала серйозне обличчя. Зате Вілем розсміявся, прикривши лице однією рукою, наче йому було соромно сидіти за одним столиком із Сімом.

Сіммон заціпенів і почервонів від зніяковіння.

Я прийшов йому на поміч.

— Гарний приклад. Вісь колеса фургона тепла на дотик. Це тепло походить від руху колеса. Симпатик може переводити енергію у протилежний бік, із тепла в рух, — показав на лампу. — Або з тепла у світло.

— Гаразд, — мовила Денна. — Ви енергетичні міняйла. Але як ви це робите?

— Є такий особливий спосіб мислення, що зветься алар, — продовжив Вілем. — Коли у щось вірять так сильно, що воно з’являється в реальності, — він підняв один драб, і другий полетів за першим. — Я вірю, що ці два драби пов’язані між собою, тож так воно і є, — другий драб раптом із дзенькотом упав на стіл. — Якщо я перестаю вірити, це зникає.

Денна підняла драб.

— Отже, це схоже на віру? — скептично проказала вона.

— Радше на силу волі, — відповів Сім.

Вона схилила голову набік.

— Тоді чому не називати це силою волі?

— «Алар» звучить краще, — відповів Вілем.

Я кивнув.

— Якби в нас не було назв для різних речей, які вражали б, нас ніхто не сприймав би всерйоз.

Денна схвально кивнула. Кутиків її гарного рота торкнулась усмішка.

— І на цьому все? Енергія та сила волі?

— А також симпатичний зв’язок, — додав я. — У Віла вийшла добра аналогія з водяним колесом. Зв’язок схожий на трубу, що веде до колеса. Поганий зв’язок схожий на трубу, в якій повно дірок.

— Що робить зв’язок добрим? — запитала Денна.

— Що подібніші два предмети, то кращий зв’язок. Наприклад, отак, — я налив собі в келих світлого вина, наповнивши його на дюйм углиб, і вмочив туди палець. — Ось ідеальний зв’язок із вином, — пояснив я. — Краплина самого вина.

Я підвівся й підійшов до каміна неподалік. Пробурмотів зв’язування і зронив одну краплю з пальця на гарячий металевий таган, у якому палали дрова.

Знову сів. Тієї ж миті вино в моєму келиху запарувало, а тоді — закипіло.

— І ось чому, — похмуро сказав Вілем, — у жодному разі не можна допускати, щоб симпатик заволодів хоч краплею ­твоєї крові.

Денна поглянула на Вілема, тоді — знову на келих, і зблідла.

— Чорні руки, Віле, — промовив Сіммон із жахом на обличчі. — Що ти таке кажеш?! — він поглянув на Денну й сер­йозно сказав: — Жоден симпатик ніколи не зробив би нічого подібного. Це називається зловживанням, і ми ним не займаємося. Ніколи.

Денна видушила із себе усмішку, хоч і трохи напружену.

— Якщо цим ніхто ніколи не займається, то чому це має свою назву?

— Колись займалися, — відповів я. — Але зараз уже ні. Вже сто років.

Я відпустив зв’язування, і вино припинило кипіти. Денна простягнула руку й торкнулася пляшки, що стояла неподалік.

— А чому не кипить і це вино? — спантеличено запитала вона. — Воно ж те саме.

Я постукав себе по скроні.

— Алар.