Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

довелося нашому Генералові скликати термінову розширену оперативну нараду. Всі наші служби присягалися, хіба що не навколішки, що зробили все аби упередити і виявити! На жаль, нехарактерний збіг обставин плюс чергова амністія з нагоди чергової річниці-чогось-там не дають поки що можливості бодай з’ясувати, чия це робота.

Генерал слухав-слухав, а потім бахнув кулаком об стіл:

- Товариші офіцери, я теж не дурний! І в Управу не з місяця впав. Я знаю, що начальству навішують і куди саме. Хто у нас головний по спекулянтам? Встаньте!

Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності слухняно підвівся. Генерал теж встав.

- Тут хтось вдає незайману після семи абортів, товаришу підполковник? Чому мовчить ваша агентура?

Начальник відділу гумору не зрозумів:

- Це не по нашій лінії! От якби все це розкрадали з фабрик чи складів - тоді ми б мобілізували всі зусилля. А тут - особисте майно, не наша компетенція.

Генерал слова «компетенція» чомусь не любив. Відтак ворог особистої власності дістав, як кажуть у народі, не відходячи від каси:

- А ви що, товаришу підполковник, затримуєте і притягаєте тільки тих, хто державу зобидив? А що гроші на наше з вами утримання відраховують із заробленого тою самою простою радянською людиною - не знаєте чи знати не хочете?

- Розумієте, товаришу генерал…

- Не розумію і не хочу розуміти! Всім відділом, на чолі з вами - під магазини, на базари, на легальні і нелегальні барахолки зі списками вкрадених речей у руках. І досить мені нидіти про приватновласницькі інстинкти. Ми не на політзанятті. У нас, між іншим, третина продовольства не в колгоспах з радгоспами виробляється, а у приватному секторі. На присадибних діляночках. Там що - не радянські люди проживають?

Отут виліз наш замполіт:

- Товаришу генерал, звертаю увагу, що сам Щербицький в останньому виступі на партзборах заводу «Арсенал» наголосив, що з приватновласницькими інстинктами, особливо серед членів партії, слід боротися аж до виключення.

Настала тиша. Генерал виразно зиркнув на мене і одразу перевів погляд на люстру, мовляв, не вискакуй, Сирота, бо тебе з прокурорського гачка ще не зняли.

Пауза затяглася. Борці зі спекуляцією, котрі вже налаштувалися на вихід, спочатку зупинились, а потім почали потихеньку сідати на вільні стільці. І тут підвівся Старий.

- Товаришу генерал, дозвольте? До яких пір на наших закритих оперативних нарадах будуть присутні сторонні особи?

Максимум за кільканадцять секунд сенс сказаного дійшов до всіх. Крім замполіта. Він навіть глузливо усміхнувся:

- Іван Борисович має на увазі свого улюбленця капітана Сироту, якого відсторонили від оперативної роботи за порушення законності.

Старий, не дивлячись у бік замполіта, як відрізав:

- Капітана Сироту повернули на оперативну роботу рішенням Республіканської Прокуратури на підставі висновків наших внутрішніх службових розслідувань. А я маю на увазі того, кого у нас у коридорах обзивають комісаром паніки.

Замполіт зірвався з місця і замахав руками. Мовчки, бо йому відняло мову. Старий тим часом вийняв зі своєї течки папери і показав Генералу:

- Ось секретна інструкція щодо порядку проведення оперативних нарад. У пункті третьому - перелік осіб, допущених до участі. Заступник по політроботі тут не фігурує, товаришу генерал.

Найбільше здивувався, здається, наш Шеф. На його обличчі було написано великими літерами: якщо це так, то чому замполіт завжди з’являвся на оцих клятих оперативках? А Старий тим часом продовжував забивати гвіздки:

- Пункт п’ятий, підпункт один встановлює, що інформація, яку я зараз доповім, є особливо секретною і не підлягає аби її виносили о-о-он за ті двері.

- Іване Борисовичу, - нарешті подав голос Генерал, - та не мучайте вже. Кажіть, кажіть!

- Кажу. Точніше - доповідаю. В результаті оперативних розробок встановлено, що один зі старших офіцерів нашого Управління поширює в публічних місцях службову, а також секретну інформацію, котра не підлягає розголосу. Зокрема щодо змісту наших оперативних нарад.

Генерал зблід:

- Іване Борисовичу, якби це сказав капітан Сирота…

- До речі, товаришу генерал, цей же старший офіцер надав міській прокуратурі через вашу голову неперевірену наклепницьку інформацію про капітана Сироту.

- Настукав, падло! - буркнув хтось за моєю спиною.

- Ось мій рапорт на ваше ім’я, товаришу генерал, де вказане прізвище цього офіцера та конкретні факти. Де ляпав язиком, коли, про що конкретно - все зафіксовано. Прошу прийняти до розгляду.

Старий поклав рапорт на стіл перед Шефом і повернувся на своє місце. Генерал глянув на першу сторінку, підвівся, обсмикнув мундир і, не підвищуючи голосу, повідомив:

- Цей офіцер, щоправда, є номенклатурою міськкому партії, але він один із моїх заступників. Тому я відсторонюю його від роботи на час службового розслідування. Та якого там біса службового! Не знаю, що там партія скаже, але по нашій лінії тут кримінальною відповідальністю тхне! Полковник, звольте вийти - і негайно!

Коли те, що залишилося від замполіта, витекло в коридор, Генерал вже спокійно звернувся до Старого:

- Здогадуюся, що ви, Іване Борисовичу, працювали ці дні не тільки над тим, як втопити нашого дурня.

- Так, по темі наради маю розробки. Готовий доповісти, бажано особисто.

Генерал погодився, закрив нараду і зачинився в кабінеті разом зі Старим, головним кадровиком і начальником відділу внутрішньої безпеки.