Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

Тим часом Управа гула! Ніхто не працював, у кабінетах, коридорах, курилках і навіть біля пісуарів обговорювали ранкові події. Найактивнішими, як водиться, були ті, кого зазвичай не запрошували на оперативки. Одні висловлювали обґрунтовані побоювання, що замполіт уже побіг поперед батька в пекло, тобто, капати на Генерала у міськком партії. Інші заспокоювали, що черговий на виході присягався: комісар паніки повз нього з Управи не виходив. Треті пропонували наче випадково зачинити гада в його кабінеті і відімкнути на щитку його телефон.

Але з’ясувалося, що наш Старий ще мудріший, аніж ми вважали. Бо винуватець переполоху вже через хвилину після того, як його вигнали з оперативки, засів у своєму кабінеті з покладеними на коліна руками у компанії двох мовчазних офіцерів з ВВБ. Після цього дискусія перейшла на «чому і як». По першому питанню думки загалом співпали. Наш Старий свого ставлення до інституту комісарів ніколи не приховував. А от стосовно «як», всі лише розводили руками. Бо достеменно знали, що наша агентура, з допомогою якої Іван Борисович сплів личаки замполіту, крутилась у середовищі, яке офіційно називають кримінальним. А наш чистоплюй такі «публічні місця» обходив десятою дорогою. Але Генерал повірив Старому, ледь глянувши на його рапорт. Дивина!

Намагалися витрусити бодай щось із мене, мовляв, Сирота, ти ж завжди все знаєш. Але я кліпав очима, мов те безневинне ягнятко з байки Глібова і стояв на тому, що для мене сьогоднішня ситуація - найбільша несподіванка в моєму житті. І, чесно кажучи, не лукавив. Бо найболючіша моя проблема ще не вмерла, а, як кажуть медики, лише впала в кому, з якої ще могла і випасти в будь-яку мить.

Так, добра людина з Республіканської Прокуратури взяла мене під захист. Але мою ворогиню лапала за ерогенні зони нехороша людина з Прокуратури Генеральної, себто союзної. Субординація однак! А потім - зі свого міліцейського досвіду я добре знав, на що здатна розлючена жінка. Ніякий Конан Дойль із Сіменоном і Шейніним до купи навіть з могутнього бодуна не вигадають.

Від автора: класиків світового детективу сера Артура Конан Дойля та Жоржа Сіменона спеціально представляти не треба. Їх і досі всі знають. І знатимуть. А от про Шейніна пару слів сказати варто. Хоча б тому, що протягом тридцяти з гаком років тиражі його книг в СРСР напевно перевищували спільний тираж вищезгаданих метрів жанру.

Лев Романович Шейнін (1906-1967 рр.) свої перші оповідання написав у перервах між роботою в Генеральній Прокуратурі СРСР, де він працював старшим слідчим з особливо важливих кримінальних справ. Увійшов до новітньої історії як один із обвинувачувачів від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі (1946-47 рр.).

У 1949-му році Шейніна заарештували як «безрідного космополіта і резидента американських та міжнародних сіоністських спецслужб». Він витримав чотири роки катувань у спецв’язницях МДБ, аж доки після смерті Сталіна його не амністували, а згодом реабілітували. Щоправда, витуривши з основної роботи на пенсію.

Останні 14 років свого життя Шейнін заробляв на шмат хліба перевиданням своєї єдиної вартої уваги книги «Записки слідчого», а також написанням сценаріїв уже забутих фільмів і кон’юнктурних п’єс.

Мій друг Олекса не випадково пригадав саме Шейніна, бо у професійному середовищі було добре відомо, що Лев Романович як «важняк» гучно проколовся лише двічі. І що характерно, на вбивствах, скоєних розлюченими жінками на ґрунті ревнощів.

Олекса Сирота:

Десь за годину Старий подзвонив до моєї «шпаківні» і кинув одне лише слово:

- Приходь.

І це було добрим знаком, бо коли йшлося про неприємності, то наш ветеран казав:

- Зайди!

Після обнадійливого запрошення Іван Борисович подзвонив ще раз - за кілька секунд:

- Прихопи з собою чайник, бо мій погорів. І ту каву, що ти з обехаесників за консультації витрушуєш.

Ну точно цей рік - не мій! Всім так і кортить на мене настукати. В борщ я їм наплював, чи що?

Натяк на чайник і хорошу каву свідчив про те, що буде розмова. До того ж - ґрунтовна. Я не помилився. Доки перша порція справжньої гранульованої розчинної кави охолоджувалась у щербатих чашках службового сервізу заступника начальника кримінального розшуку, я почув таке:

- Що ти про всі ці крадіжки думаєш?

- Ну, взагалі-то я більше по вбивствам…

- Не викручуйся! Бо переведу в злодійську бригаду.

- Крадіжки ризикові. Але це вигідніше, ніж по кишенях у трамваї нишпорити. Чи навіть кіоски чистити. Ви ж знаєте ціни на цей дефіцит.

- Нагадай.

- Рік тому, коли ми ловили отих шмаркачів-петеушників на Куренівці (див. повість «Вилов бандюг по-науковому», - авт.), самопальний кожушок від підпільного кушніра вартував мінімум чотириста рублів, до того ж - це якщо зі свого краму. Готовий - ще плюс двісті. Дублянки, думаю, теж не подешевшали - від шестисот до тисячі. А за хороше імпортне шкіряне пальто з теплою